Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

більше не кохає. Врешті здалася, щоб не думати, що між нами все скінчилося.

      Наступного ранку вперше за п’ять днів спільного життя я прокинулася не в гуморі. Час було повертатися, конференція завершувалася. Але мені не хотілося визнавати, що Монпельє виявилося лише тимчасовою передишкою. Я боялася повертатися, боялася, що Ніно поїде додому, боялася назавжди втратити своїх дітей. Тому, коли Оґюстен із Коломбою знову запропонували поїхати машиною до Парижа і навіть погостювати якийсь час у них, я з надією поглянула на Ніно. Я сподівалася, що і він тільки про те й думає, як подовжити наше перебування у Франції й відкласти повернення. Але Ніно натомість засмучено похитав головою: «Вибачайте, але нічого не вийде, нам треба повертатися до Італії, адже вже куплено квитки на літак і потяг». Мене це геть підкосило, я відчула розчарування й муки совісті. «Отже, я все правильно зрозуміла, – подумалося мені, – він мені набрехав, розрив із дружиною не був остаточним. Він справді розмовляв із нею щовечора, пообіцяв повернутися додому відразу після конференції і не міг затриматися бодай на кілька днів. А я?»

      Я згадала про видавництво в Нантері і своє оповідання про чоловіче бачення жінки. До того я ні з ким не говорила про себе, навіть із Ніно. Мене вважали приємною й завжди усміхненою жінкою, але сприймали як майже німу, про яку відомо, що вона спить з геніальним професором із Неаполя та прислухається до його думок і рішень. І тут я видала вдавано веселим тоном: «Це Ніно треба повертатися, а мені – ні, у мене ще є справа в Нантері. Там має вийти – а може, уже й вийшла – моя книжечка, щось середнє між есеєм та оповіданням. Оце мені подумалося: якщо вже випала така нагода, то поїду з вами, навідаюся до видавництва». Обоє витріщилися на мене так, ніби вперше побачили, і почали розпитувати, чим я займаюся. Я пояснила, і тут виявилося, що Коломба добре знає власницю маленького, але, як я дізналася, досить відомого видавництва. Тоді я вже зовсім осміліла і, можливо, занадто барвисто описала свою письменницьку кар’єру. Але робила я це не так для двох французів, як для Ніно. Хотіла нагадати йому, що в мене власне життя з особистими успіхами, і якщо я вже готова залишити дітей і чоловіка, то зможу прожити й без нього, і не через тиждень чи десять днів, а просто зараз.

      Ніно послухав, а потім сказав серйозно Коломбі та Оґюстену: «Добре, якщо ми вам не заважатимемо, то з радістю поїдемо до Парижа». Але коли ми залишилися наодинці, роздратовано заявив, що я повинна йому довіряти, що хай яка наша ситуація складна, ми з неї обов’язково виберемося, але для цього слід повернутися додому, а не втікати з Монпельє до Парижа чи ще кудись; треба поговорити з родинами і почати жити разом. Несподівано я відчула, що його слова звучать не лише тверезо, а й щиро. Я знітилася, обняла його, пробурмотіла, що згодна. Але ми все одно поїхали до Парижа, мені кортіло ще хоч кілька днів побути разом.

5

      Їхали ми довго, погода була вітряна, час від часу лив дощ. Уздовж дороги пролягав похмурий блідий пейзаж, зрідка розбавлений іржею пожовклих кущів і дерев. Але досить було на мить вигулькнути сонячному промінню, як усе навколо