Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

родині, можна було визначити, що наш район впливав на людей ще гірше, ніж у минулому? Донькам, які чемно сиділи мовчки, розчаровані тітчиною неувагою, я дозволила доїсти карамельки від бабусі. Потім запитала в сестри:

      – А з Марчелло у тебе як?

      – Добре, а як ще має бути? Якби не всі ті труднощі, що звалилися йому на голову після смерті матері, то взагалі були б щасливими.

      – Що за труднощі?

      – Труднощі, Лену, труднощі. Ти пиши собі книжки, у житті воно геть інакше.

      – А як Пеппе і Джанні?

      – Працюють.

      – Ніяк не вдається з ними побачитися.

      – То це твоя вина: частіше треба бувати.

      – Тепер буватиму частіше.

      – Молодець. То спробуй побалакати трохи зі своєю подругою Ліною.

      – А що таке?

      – Та нічого. Але серед труднощів Марчелло є й вона.

      – Тобто?

      – У Ліни спитай, якщо вона тобі розповість. І ще: скажи їй, хай знає своє місце.

      В Елізиному тоні я розпізнала погрозливі нотки, притаманні Соларам, і зрозуміла, що нам із нею більше не відродити колишню довіру. Я пояснила, що стосунки з Ліною дещо розладилися, але я щойно дізналася від матері, що вона більше не працює з Мікеле і відкрила свою фірму. Еліза вибухнула:

      – Ага, за наші гроші!

      – Поясни.

      – Та що тут пояснювати, Лену?! Обдурила Мікеле, як схотіла! Але з Марчелло такий номер у неї не пройде.

33

      Еліза теж не запросила нас пообідати. Лише тоді, коли проводила до дверей, усвідомила, що повелася нечемно, і звернулася до Ельзи:

      – Ходи-но з тітонькою!

      Вони вийшли вдвох до іншої кімнати, чим змусили Деде страждати: дівчинка вчепилася за мою руку, аби не почуватися покинутою. Коли вони повернулися, обличчя в Ельзи було серйозним, але водночас повеселілим. Моя сестра, здавалося, ледве трималася на ногах від утоми й зачинила за нами двері відразу, як тільки ми вийшли на сходовий майданчик.

      Надворі донька показала таємничий подарунок тітоньки: двадцять тисяч лір. Еліза подарувала гроші, як то робили в нашому дитинстві деякі заможніші родичі. Але в той час гроші лише здавалися подарунком для дітей, насправді ми були зобов’язані віддати їх матері, аби вона витратила їх на проживання родини. Схоже, Еліза теж хотіла передати гроші не Ельзі, а мені, але з іншою метою. Тими двадцятьма тисячами лір, яких вистачило б хіба що на три дитячі книжки з кольоровими обкладинками, вона показувала мені, що Марчелло її кохав і дбав про те, щоб їй жилося добре.

      Я заспокоїла доньок, які вже сварилися. Довелося як слід допитати Ельзу, щоб вона зізналася: тітка наказала гроші поділити, десять тисяч їй і десять тисяч Деде. Вони все ще скублися і штовхали одна одну, коли я почула, що мене хтось кличе. То була Кармен, замотана у широку синю робу бензозаправниці. За сварками доньок я забула обійти десятою дорогою заправку. Тепер подруга дитинства привітно махала мені рукою, а її чорні як смола кучері пишно обрамляли широке відкрите обличчя.

      Я