Історія втраченої дитини. Элена Ферранте

мене в гуртожиток Нормальної школи».

      Ми разом із П’єтро поїхали на вокзал зустрічати матір, за кермом була я. Вона вийшла з вагона причепурена: у новому одязі, з новою сумкою, у нових туфлях, навіть припудрилася.

      – Чудовий вигляд, – сказала я, – справжня дама!

      Вона просичала:

      – Не завдяки тобі!

      І більше не обізвалася до мене жодним словом. Замість цього привітно розмовляла з П’єтро. Розпитувала, чому в нього рука в гіпсі, і оскільки він не дав ясної відповіді, а сказав, що вдарився об двері, вона буркнула своєю говіркою: «Знаю я, через кого ти так ударився! Ударився він!»

      Як тільки ми зайшли до квартири, від її вдаваної стриманості й сліду не лишилося. Вона взялася мені вичитувати, кульгаючи туди-сюди. На всі лади розхвалювала мого чоловіка і наказала мені негайно попросити в нього вибачення. Побачивши, що я не збираюся цього робити, вона сама почала молити його пробачити мені і поклялася своїми дітьми – Пеппе, Джанні та Елізою, – що не повернеться додому доти, доки ми з ним не помиримося. Спершу через її бадьорий тон я подумала, що вона насміхається з нас. Перелік чеснот П’єтро здався мені нескінченним, та й, мушу визнати, і для мене вона не поскупилася. Тисячу разів повторила, як багато нам обом довелося вчитися, які ми розумні і як добре допомагали одне одному. Просила, аби ми подумали про Деде, – вона була її улюбленою внучкою, – адже дитина все розуміє, не можна завдавати їй болю. Про Ельзу навіть не згадала.

      Мій чоловік весь час мовчки кивав, хоча з його обличчя було ясно, що він очам своїм не вірив, наче споглядав погану виставу. Вона його обіймала, цілувала, дякувала за щедрість, за яку я перед ним, – так вона мені крикнула, – мала стати на коліна. Вона незграбно підштовхувала нас одне до одного, щоб ми обнялися і поцілувалися. Я ухилялася, трималася відчужено. Думала про себе весь час: «Як же я її терпіти не можу! Це ж треба, у таку складну мить мені доводиться на очах у П’єтро миритися з тим, що я донька цієї жінки!» А тим часом намагалася заспокоїти себе: нічого, влаштовує цирк, як завжди, однак скоро втомиться і піде спати. Лише коли вона хтозна вкотре міцно обхопила мене і наказала визнати, що я грубо помилилася, я не стрималася, бо мені було боляче, і вирвалася. Промовила щось на кшталт: «Годі, мамо, даремно все це, я не можу більше жити з П’єтро, я кохаю іншого».

      То була невиправна помилка. Я добре її знала: вона тільки й чекала, аби я дала привід. Усе вмить змінилося, вона припинила лаятися. Натомість заліпила мені дзвінкого ляпаса й гаркнула: «Ану, цить, хвойдо! Замовкни негайно!» Спробувала вхопити мене за волосся, верещала, що я їй поперек горла стала зі своїми вибриками, що це ні в які ворота не лізе, що я – я! – намірилася зруйнувати собі життя, бігаючи собачам за синком Сарраторе, який у сто разів гірший за оте лайно, яким був його батько.

      – Колись я думала, що то твоя подружка Ліла збиває тебе з пантелику, – горлопанила вона, – а виходить, що я помилялася. Це ти – ти! – розбещена повія! Ліла без тебе стала порядною жінкою. Та краще б я тобі ще змалечку попереламувала ноги! У тебе золотий чоловік, який забезпечив