Після падіння. Деннис Лихэйн

трохи збентеженим?

      Чому ти не на Гаїті? Нам потрібно, щоб ти була там.

      Він зрозумів. Якимось робом збагнув із відстані багатьох років, завдяки вкрай обмеженому кіберзв’язку, збагнув, що їй надзвичайно важливо туди повернутись.

      А пів години по тому приїхав додому Себастьян – так, наче вона замовила його приїзд, як піцу, – і сказав:

      – Тебе посилають назад.

      – Назад – це куди?

      Він дістав із холодильника пластикову пляшку з водою та приклав її до скроні. Заплющив очі.

      – Гадаю, ти маєш потрібні контакти, знаєш тамтешні звичаї.

      – Гаїті. Мене посилають назад на Гаїті?

      Він розплющив очі, не припиняючи масажувати скроню пляшкою.

      – Ага, на Гаїті.

      Хоча він так цього й не сказав, Рейчел знала: він уважає, що Гаїті винна в занепаді її кар’єри. А занепад її кар’єри він уважав причиною застою у власній кар’єрі. Тож у його вустах слово «Гаїті» прозвучало як непристойне.

      – Коли?

      У ній зануртувала кров. Вона не спала всю ніч, але тепер геть не хотіла спати.

      – Клей сказав, щонайпізніше завтра. Чи мушу я тобі нагадати, що тут ти не можеш облажатися?

      Рейчел відчула, як у неї витягнулось обличчя.

      – Це в тебе таке напутнє слово?

      – Це – те, чим це є, – утомлено сказав він.

      Вона могла сказати багато чого, та все це призвело б до суперечки, а сперечатися вона тепер не хотіла. Тому Рейчел спробувала сказати:

      – Я за тобою сумуватиму.

      Їй не терпілося сісти в літак.

      – Я теж, – озвався він, втупившись у холодильник.

      7. Ви мене бачили?

      На Гаїті чекали та сама спека, зруйновані будівлі та зморений відчай. Ті самі ошелешені вирази на більшості облич. Ті обличчя, що не виражали ошелешення, виражали лють. А якщо не лють, то голод і страх. Але здебільшого вони виражали ошелешення. Ці обличчя, що перенесли багато страждань, неначе питали: чи мусимо ми змиритися з тим, що маємо просто страждати?

      Прямуючи на роботу над своїм першим матеріалом, на зустріч із командою перед лікарнею Шоскаль у густозаселених нетрях Сіте-Солей, Рейчел ішла такими бідними вулицями, що новачкові не вдалося б знайти розбіжностей між цим районом до землетрусу й після землетрусу. До поламаних ліхтарних стовпів, опор безсилих ліній електропередач і низьких стін уздовж вулиць були приліплені фотографії. Подекуди то були знімки загиблих, але передусім там були зображені зниклі люди. Під більшістю фото було написано запитання чи прохання:

      Èske ou te wèm?

      «Ви мене бачили?»

      Вона їх не бачила. А може, і бачила колись. Може, обличчя чоловіка середнього віку, якого вона проминула, завертаючи за ріг, належало одному з трупів, які вона побачила в церкві, що обвалилася, чи на лікарняній автостоянці. Хай там як, він зник. І більше не повернеться, вона була в цьому досить упевнена.

      Рейчел піднялася на вершину невеличкого пагорбка, і перед нею розкинулося все гетто,