Після падіння. Деннис Лихэйн

Вона б нізащо не подумала, що це можливо після такого сорому. Сорому від усвідомлення того, як їм її шкода. Того, що вони так довго уникали цієї розмови, бо не хотіли зробити з неї ту, ким вона була тепер, – сироту. Заплющивши очі, вона почула десь удалині трактор, і його пихкання переслідувало її у снах, які їй не запам’яталися. Розплющивши очі півтори години по тому, вона відчула себе ще більш виснаженою. Підійшла до вікна, розсунула важкі штори й визирнула на задвір’я Джеймсів і задвір’я, що прилягало до нього. На останньому було видно розсип дитячих іграшок, коротеньку гірку з твердого пластику та рожево-білий дитячий візок. За двором стояв невеличкий будиночок у стилі «кейп-код» із блідим шиферним дахом, а за ним лежали фермерські угіддя. Трактор, який вона чула, простоював у полі без діла.

      Раніше Рейчел думала, ніби знає, як воно – почуватися самотньою, та насправді це було не так. Її супроводжувала ілюзія, віра у фальшивого бога. Міфічного батька. Рейчел із трьох років так чи інакше казала собі: побачивши його знову, вона щонайменше відчує себе цілою. Та ось вона побачила його знову, а він був їй не ближчий, аніж отой трактор.

      Вона спустилася зі сходів, а Джеймси вже чекали на неї в маленькій залі внизу. Рейчел зупинилась у дверях і знову помітила в їхніх очах жаль. Вона відчула себе емоційною жебрачкою, що все життя ходить від дверей до дверей і просить геть незнайомих людей її нагодувати. Наповнити. Наповнити заново.

      «Я – посудина без дна. Наповніть мене».

      Вона зустрілася поглядом із Джеремі, і їй спало на думку: можливо, вона побачила в його очах не жаль, а його власний сором.

      – Я розумію, що ми не були кровними родичами, – сказала вона.

      – Рейчел, – промовила Морін, – заходьте.

      – Та чи давало це тобі право мене кидати?

      – Я не хотів тебе кидати. – Джеремі простягнув руки. – Не хотів кидати тебе. Свою Рейчел.

      Вона ввійшла до кімнати. Стала за стільцем, який вони поставили навпроти дивана, що на ньому тепер сиділи самі.

      Він опустив руки.

      – Але коли вона вирішила, що я ворог, – а вона так вирішила того ж дня, коли я засумнівався, чи слід підтримувати її фантазію про те, хто зробив їй дитину, – мені стало непереливки.

      Вона сіла.

      – Рейчел, ти знаєш свою матір краще, ніж будь-хто. Тому я впевнений, що ти була добре знайома з її люттю. Що ставалося, коли вона знаходила собі мішень чи якесь застосування? Вона ставала нестримною. Звичайно, їй тоді нічого не можна було довести. А зробивши аналіз крові, я перетворився з ворога на рак у тілі того дому. І вона накинулася на мене з упертою, – він спробував дібрати слово, – несамовитістю. Вона збиралась або остаточно мене впокорити, або вигнати мене.

      – Викреслити.

      Він кліпнув.

      – Як ти сказала?

      – Вона кричала тобі таке останнього вечора: «Я тебе викреслю».

      Джеремі й Морін ошелешено перезирнулися.

      – Ти це пам’ятаєш?

      Рейчел кивнула й налила собі у склянку води з графина, що стояв на кавовому столику між ними.

      – І вона це зробила. Якби