Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

хлопчиком… – Тихо сказав. – Який подарунок ти хочеш? Перли, рубіни? Що хочеш?

      – Дозволь мені читати книги… Люблю поезію, особливо перську. Омара Хайяма всього. Він такий радісний…

      – Ти знаєш перську мову?

      – І арабську теж. Гірше, ніж турецьку, але розумію…

      – Цього не може бути… – знову здивувався Сулейман.

      – Учитель Абдуллах давав мені читати і твої вірші… Вони у тебе такі сумні. Мене це вразило… Мабуть, ти дуже самотній…

      Це остаточно приголомшило Сулеймана. Заціпенів. Несподівано схопив її за плечі і почав цілувати з усією жагою молодості. Захищалася щосили. У боротьбі з нею побачив молодий Сулейман срібний хрестик на її грудях, який тримала вона однією рукою, як коли б це був її порятунок.

      І цей хрестик справді захистив Настю від першого вибуху султанської пристрасті. Стало зрозуміло Сулейману, зняв свій золотий султанський сигнет (символ влади), поклав на шовкову подушку зі словами:

      – Я зняв свій сигнет, хоча це всупереч звичаям. Зніми і ти свій хрест.

      Але Настя, хоча і була втомлена, похитала головою – ні, і готова була захищатися далі.

      І знову підійшов Сулейман до вікна, вдивляючись у зоряне небо, а потім сказав тихо, не обертаючись:

      – Ти найдивовижніша жінка з усіх, що я знав… Хто ти, звідки, як тебе звати?

      Настя дивилася на високу постать Сулеймана з прихильністю. Сподобався він їй. Відповіла, нібито тихо співала:

      – Я з України. У школі невільниць мене звали Хюррем, а тут твій славний син називає мене Роксолана… Батько мій священик православний. Твої татари вивезли мене силою з дому, в день вінчання. І продали мене як невільницю…

      – Ти була вже дружиною іншого? – обернувся Сулейман.

      – Ні, – відповіла спокійно. – В день вінчання вивезли мене.

      – Як звали твого нареченого?

      – Степан.

      – Він красивий?

      – Так.

      – Красивіший за мене?

      Настя промовчала. Султан трохи насупився:

      – Думаєш про нього?

      – Так… – з гідністю відповіла дівчина. – Як і про матір, і про батька. Не знаю навіть, чи живі вони… Сняться щоночі… Ти цього не зрозумієш. Ти повелитель у своїй країні, а я рабиня на чужині…

      Сулейман уважно подивився на Роксолану – і, може, вперше в цій наложниці побачив не жінку, істоту для насолод, а людину.

      – Можеш іти…

      Нескінченні коридори гарему. Попереду мовчки йшов Гассан. У збентеженої Насті було враження, начебто весь гарем не спав цієї ночі… Раз по раз ніби випадково відсувалися завіси кімнат і будуарів обабіч коридорів і визирали з них зацікавлені обличчя невільниць, одалісок… Відчувала на собі погляди їхніх здивованих очей – то повних цікавості й заздрості, то неприкритої ненависті. Відчувала роздратування в кожному своєму нерві. Не знала, як іти, що робити з власними руками, як тримати голову. Йшла, як між двома рядами вогнів і різок. Ледве стримувала сльози.

      Коли підходила до своєї кімнати – виглянула Махідевран, презирливо всміхнувшись. Настя вклонилась їй, як і раніше, як раніше, хотіла зупинитися, але Гассан ішов уперед,