Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

погляд з однієї жінки на іншу.

      Підніс руку… Заклякли євнухи. А султан кинув прозору легку хустку, розвернувся і пішов.

      Кизляр-ага був уже поруч із Настею:

      – Рушай за мною! – наказав суворо.

      Настя заплющила очі, злякано затулила обличчя руками, приготувавшись до смерті. І раптом почула від нього м’якше:

      – Ходімо! Тебе чекає султан!

      Тут Настя розгубилася.

      Подивилася на Махідевран, застиглу в кращих своїх шатах, як громом уражена.

      Настя пішла, а Махідевран розірвала на грудях свій одяг. Оголилися великі міцні груди, але Настя і не озирнулась.

      Не пам’ятала, як і куди йшла і як опинилась у невеликому наріжному будуарі гарему, де в заґратовані вікна заглядав синій, запашний бузок.

      Султан напівлежав на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, на простирадлах із тонкого полотна, з безліччю подушок, усе в зелених барвах – барвах Османів. На ньому не було тюрбана.

      Серце Насті билося так сильно, що вона сперлася об вікно. Молодий Сулейман підвівся, підійшов до неї та, взявши її за руку, повторив своє запитання:

      – Як давно ти тут?

      – Три тижні, – відповіла вона схвильовано.

      Помітивши це, повелитель запитав:

      – Ти чому така перелякана?

      – Я не перелякана, – відповідала тихо, – тепер не знаю, як покажуся на очі своїй пані, якій я мимоволі скасувала твій прихід.

      Настя забула від переляку додати який-небудь титул, що належить Халіфу. Він очевидно відніс цей промах на рахунок незнання мови та звичаїв. І всміхнувся:

      – Ти зовсім не мусиш показуватись їй на очі.

      – Хіба не так само погано мені тепер буде у будь-якої з твоїх дружин? – зітхнула.

      Султан тепер уже весело засміявся:

      – Ти, як бачу, не знаєш, що ту жінку або дівчину, до якої султан хоча б раз доторкнеться, відокремлюють і дають їй особистих невільниць і євнухів.

      Зрозуміла. Спалахнула від сорому… Відповіла:

      – Мусульманам Коран забороняє силувати невільниць проти їх волі.

      Молодий Сулейман посерйознішав. Відпустив її руку і з подивом запитав із наголосом на кожному слові:

      – Ти знаєш Коран?

      – Знаю, – відповіла вже трохи сміливіше. – І знаю, що ти могутній хранитель і виконавець заповідей Пророка.

      – Хто вчив тебе Корану?

      – Побожний учитель Абдуллах, у Кафі, в школі невільниць.

      – Він добре вчив тебе… – не без гніву сказав скривджений султан, якому ще ніхто не смів відмовити. Але цікавість перемогла гнів, і він запитав уже спокійніше: – Ти віриш у Пророка?

      – Я християнка, – відповіла ухильно.

      Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею:

      – І як же ти можеш покладатися на книгу Пророка, якщо не віриш у нього?

      – Але ти ж віриш! – відповіла вона природно і весело, і цим зовсім обеззброїла його. – І ти тут вирішуєш, не я.

      – А ти розумна! – здивувався Сулейман. – А по своїй волі залишилася б тут,