Останній день. Микола Хвильовий

гавкав тому, що був переповнений своєю собачою радістю. Щасливий був навіть палац культури: ввесь взятий в огні, наче ілюмінований, він витанцьовував на своєму взгір’ї.

      Отже, за кілька годин товариш Старк буде стискати в обіймах свого сина. За кілька годин його карапет буде дивитись на нього своїми голубими очима. Секретар візьме пухкі рученята сміхунчика й положе їх на свої схвильовані уста. Правда, він дуже радий і Дусі, він їй теж дуже радий, але… Ні, сина він любить багато більше!

      Тут секретареві ні з того, ні з сього знову прийшла думка про офіру. Але й зараз, як і тоді, вранці, він махнув рукою й уперто відкинув цю неприємну мисль, не розв’язавши її.

      В райкомі його зустрів швайцар. На запитання товариша Старка, кого він може бачити, швайцар відповів, що в райкомі, крім його, нікого нема.

      – Як так нема? – чомусь здивувався секретар: уже було досить пізно, значить, райком і мусів бути порожнім, але щасливому секретареві хотілось мати багато людей і підсвідомо він не мислив себе насамоті.

      І те, що він не найшов нікого в райкомі, і те, що райкомівські кімнати були темні (проходячи до свого кабінету, товариш Старк увесь час відчував за спиною глуху порожнечу) – все це раптом зіпсувало йому настрій і навіть вселило в нього якусь тривогу.

      Увійшовши до своєї кімнати, товариш Старк засвітив електрику й сів до столу. На столі він найшов кілька пакетів і дві телеграми. Прочитавши першу телеграму, він положив її в шухлядку, і, засвистівши, промовив:

      – От тобі й маєш!.. Ну, нічого! Гм!

      Телеграма була від ЦК партії й такого змісту:

      «Негайно виїздіть до Харкова. Дістаєте нове призначення».

      – От тобі й маєш, – підсвистував товариш Старк. – Ну, нічого!..

      Але коли допіру щасливий секретар розтяв другу «блискавку» й прочитав її, руки йому затремтіли й він раптом зблід.

      Друга телеграма була від дружини й такого змісту: «Негайно виїзди, Вова при смерті: попав під автомобіль».

      …Степове містечко від Харкова за 600 кілометрів. Треба негайно їхати до Харкова й треба негайно поспішати до степового містечка. В Харкові важливі громадські справи, в містечку умирає його єдиний, неповторний син.

      Блідий товариш Старк взяв ручку, забрав у перо атраменту й написав:

      – Приїхати не можу, їду до Харкова, міцно поцілуй мого голубоокого сміхунчика.

      Похитуючись, секретар покинув свій кабінет, мовчки обминув здивованого швайцара (швайцар подумав, що героїчний секретар підвипив) і вийшов на повітря. Він пішов у синю ніч і раптом звернув у провулок до поштамту.

      Останній день[1]

І

      Таких, як Кравчук, на шахті було чимало. Такий був, скажім, вибійник Коробка, такий був до певної міри й коногон Остапенко. Всі вони, як то кажуть, працювали не за страх, а за совість, і тому, проходячи повз дошки досягнень, мало не кожний із них на мить затримувався й з тривогою дивився на криву добичі.

      Відрізнявся Кравчук від багатьох інших шахтарів хібащо своєю ненавистю до зайвих балачок. Ненависть

1

Див. моє вступне слово до «Щасливого секретаря», «Останній день» написано тоді ж.