Останній день. Микола Хвильовий

на нього не впливав. Сильний душ холодної води, що його, як ми вже говорили, він приймав кожного ранку, робив його тіло пругким, еластичним і працездатним, а голову – свіжою й здібною працювати так, як вона б відпочивала нормальних 8 годин.

      Викликавши телефоном автомобіль, що ним він мусів їхати на одну із відсталих шахт, товариш Старк вийшов до воріт і став чекати свого шофера.

      День був теж надзвичайно щасливий. Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторінь, що попадала в коло зору щасливого секретаря.

      Люди, що проходили повз нього, усміхалися Старкові дуже приємною усмішкою (принаймні йому так здавалося), собаки дзвінко і весело заливалися в сусідньому дворі. Навіть гігантський терикон, охоплений соняшною пожежею вранішніх променів, виблискував якось по-святковому. Пройшли повз нього якісь дві дівчини. Порівнявшись з ним і зиркнувши на нього, вони весело зареготали: треба припускати, що соняшний секретарів настрій відбився на його обличчі й був помітний навіть стороннім людям.

      Отже сьогодні район посунувся вперед на цілих дев’ять відсотків. Але й сьогодні ж приїздить Дуся, а з нею і його незрівняний, такий милий і до солодкого болю симпатичний син. Сьогодні він знову буде тримати на колінах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голівку. А завтра його сміхунчик має вже бігати по його порожніх кімнатах, і квартира забушує: на підлозі появляться ляльки, молоточки, папір, на столі – дитячі рисунки, що їх утворить олівцем Вовина фантазія… Як він любить свого карапета! Йому здається іноді, що він може задавити його в своїх пристрасних обіймах…

      Розлучений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим і уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального піднесення) одним із проводирів партії, тієї всесвітнього значення партії, з якої він так захоплений і за яку він, до речі кажучи, не один, а тисячу разів може вмерти…

      Тут йому раптом метнулась така думка: сам то він може вмерти, а от як з сином? Поніс би він у офіру свого сміхунчика, коли б цього вимагала партія?

      В яку офіру?

      Ну, скажім, у найсерйознішу, в найнесподіванішу? І принісши в офіру сина – був би він і далі такий щасливий, як зараз?

      Товариш Старк махнув рукою, наче й справді хтось з ним сперечався. Мовляв, навіщо робити такі припущення! Хіба од нього вимагають офіри? Словом, він не розв’язав цього питання, і хоч впіймав себе на тому, що не розв’язав, усе ж розв’язувати не схотів, ніби ця справа для нього була цілком ясна.

      З-за рогу вискочила машина, і скоро секретар мчався по донецьких дорогах до відсталої шахти, що осіла за сорок кілометрів від районного центру.

ІІІ

      Як приємно повертатися додому після важкої, але продуктивної праці, повертатися літнім степом на «форді» й, виставивши руку у вікно під стривожене повітря (автомобіль мчався), думати про зустріч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не півтора місяці. Надзвичайно приємно!

      Товариш Старк лазив сьогодні по шахтних полях годин