Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

що можна було розгледіти певні деталі. Невідомий механізм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрі, бувало, завдавали шкоди людським полям.

      – Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловік. – Ану хутко до мене!

      Із хати одночасно вибігли юнак і дівчина, настільки схожі між собою, що відпадали будь-які сумніви, що це брат і сестра. Юнакові було дев’ятнадцять років, він був таким же високим, як і батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приємне, майже дитяче обличчя.

      – Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скільки живу – такого не видів!

      Діти як за командою підвели голови догори. Об’єкт їхньої цікавості саме пролітав над їхнім обійстям. Зірке око Федора встигло розгледіти двох людей, що сиділи у чудернацькій кабіні, на крилах якої чітко впадав у вічі малюнок австрійського прапора.

      Звук досяг найвищого рівня, від чого навіть заклало вуха, і почав віддалятися. Провівши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опам’ятався.

      – А де Василь? Куди це шило сьи поділо? – запитав він.

      – Не сердьтеся, тату! Василь із хлопцями пішли на річку. Казав, що принесе в’юнів, – заспокоїла його дочка.

      Тим часом за брамою з’явився сусід Лука Солтис.

      – Грицю! Там, за селом, єроплян скинув якісь папери, – мовив він. – Хлопи послали малих, аби позбирали.

      Гриць Мороз хвильку подумав, затим рішуче попрямував до брами.

      – Хведьку, ходімо зі мною! Може, щось важливе, – сказав він. – А ти, Марто, постав на стіл обід. Ми довго не будемо.

      Так утрьох – обидва Морози і Солтис – рушили вулицею на південь, куди вже стікалися нечисленні жителі села. Ще здалеку Гриць помітив, що здебільшого зібралися лише чоловіки, серед них була одна жінка, у якій він упізнав бездітну вдову Орину. Зрештою, у цьому нічого дивного не було. Рано поховавши чоловіка, Орина управлялася з господарством сама, нарівні з чоловіками, тому не дивно, що ті приймали її як рівну.

      У декого в руках біліли якісь аркушики. Чоловіки їх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, підбіг, тримаючи в одній руці аркушик, а у другій мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирічний син Василько. Напевне, він усе ж наловив обіцяних в’юнів, про що свідчили заляпані багнюкою голі по коліна ноги.

      – Ви бачили? – захоплено вигукнув він. – Єроплан пролетів просто наді мною!

      Напевне, саме такі слова говорили своїм рідним усі хлопчаки, що спостерігали за «єропланом» із різних кінців села.

      Батько лише кивнув головою.

      – Що це у тебе? – поцікавився він.

      Замість відповіді Василь простягнув батькові аркушик. Перше, що кинулося в очі, був портрет цісаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.

      – Ану почитай!

      – Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усі чули! – озвалися з натовпу.

      Федір подивився на батька.

      – Читай! – мовив той. –