Музей пригод. Александр Гаврош

такий вихор думок здіймався в темночубій, попри вік, голові Страшка, але виходу ніякого не проглядалося ні в прямому, ні в переносному значенні. Бо ж коридорчик закінчувався тільки заґратованим віконцем, в яке скалив свої зуби повновидий місяченько.

      – Десять! – вигукнув Мирон Клаповух і загрозливо затупотів ногами. – Все, ваш час закінчився! Ми йдемо!

      Але ніхто нікуди ще не пішов, як за рогом коридорчика почулося завивання, від чого в Яни та літератора заворушилося волосся на голові, і дивні звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.

      – Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таємної кімнати? Розтривожили їх, от вони і злостяться.

      Літератор сполотнів. З духами він волів не зв’язуватися.

      – Треба покликати директора, – запропонувала дівчина. – Ви тут покараульте, а я…

      – Ні! – схопив її за руку Мирон. – Спочатку ми разом підіймемося до потаємної кімнати.

      Він не хотів втрачати свого омріяного шансу – стати першовідкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.