Музей пригод. Александр Гаврош

поляками. Іноземці виявилися двома статечними білочубими бороданями, що стояли спиною до нього. Один із них непогано розмовляв українською, щоправда, з відчутним польським акцентом.

      – То пан директор гадає, що це може бути небезпечно? – цікавився той.

      – Аякже! Приміщення Лаври німці замінували при відступі. Тут по війні залишилися голі стіни без стріхи. А про цю кімнату ми випадково дізналися лише п’ятнадцять років тому. Виявили за стіною порожнечу діаметром двадцять п’ять метрів. Тому при відкритті мусимо викликати саперів. Уявляєте, якщо тут все вибухне? – Роман

      Лук’янович усміхнувся коротенькими білявими вусиками.

      Поки Яни не було, Клаповух поглинав канапку за канапкою, наче в якомусь трансі, і мотав усе почуте на вус. Як він і передбачав, побутувало кілька версій про вміст потаємної кімнати. Окрім малоймовірної гіпотези про німецьку вибухівку, говорилося про цінну колекцію зброї (до війни тут був Музей зброї) і навіть про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка зникла ще в давньоруських часах.

      Почувши про останнє, Мирон ледь не вдавився бутербродом зі шпротами. Від хвилювання йому стало зовсім гаряче і він залив у себе кілька склянок персикового соку.

      Тим часом народ поволі розходився. Залишалися тільки особливо наближені до господарів фестивалю.

      Треба було зникати, аби не кидатися у вічі. На щастя, на порозі з’явилася розчервоніла Яна. Клаповух направився рішучим кроком до неї.

      – Ну, показуйте! – усміхнувся силувано він.

      – Ви, розумієте, ще вчора ця книжка була на моєму столі. А тепер я її не бачу. Мабуть, дівчата із фондів її взяли…

      – Тоді ви програли!

      – Чому це? – обурилася дівчина.

      – Фонди музею знаходяться там? – показав він крізь вікно на сусідню будівлю.

      – Там… Але зараз, мабуть, там уже нікого нема…

      – Але ж ви маєте ключі. Чи не так?

      – Приходьте завтра! – знайшла вихід Яна після короткого вагання.

      – Завтра не можу. У мене опівночі потяг! – стенув плечима Клаповух і благально задивився до синіх дівочих очей.

      – Гаразд!.. – глипнула на директора в колі гостей молодий зберігач музею. – Ходімо! Тільки швидко: одна нога тут, друга – там!

      Вони спустилися сходами і через запасний вихід музею вийшли на ґанок, так дбайливо описаний Тарасом Шевченком. Можливо, звідси справді відкривався колись чудовий круговид на Дніпро та тодішню Чернігівську губернію, яка починалася за ним, але тепер погляд упирався у двоповерховий флігель, де знаходився кабінет директора.

      Попрямували праворуч до сусіднього корпусу музею. Яна дістала в’язку ключів, а Клаповух зашепотів про себе коротку молитву, аби його божевільна затія вдалася. Він кинув оком на місяць. Повновидий молодик поливав холодним світлом засніжену землю. У повітрі вчувався якийсь особливий настрій, такий характерний для Києво-Печерської лаври вночі.

      – Намолене місце! – для чогось ляпнув уголос Клаповух і сам засоромився, згадавши про свої далеко не благі наміри.

      Із