Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

довіру, її щирі почуття стають предметом підступного скористання, цинічного обману, примусу. Та навіть і стосовно головної героїні конфлікт закроєно ширше: йдеться про боротьбу жіночої істоти, взятої з найнижчих соціальних верств, за право повноцінного життя. Христя – із дуже незаможних селян, до того ж сім’я втратила годувальника, а до того ж – і це не полегшує, а ускладнює становище Христі – вона вродлива і приваблива. Конфлікт роману розгорнуто таким чином, що ця боротьба закінчується поразкою головної героїні. Христя стає утриманкою, стан цей не надає їй ніяких жіночих чи взагалі життєвих перспектив, її загибель визначена, раніше чи пізніше (в романі все-таки – раніше) героїня змушена безславно закінчити своє життя.

      Але концептуальний конфлікт роману є ще ширшим. Доля Христі – лише одна із його складових. Конфлікт полягає між природністю почуття людини і тією, притаманною відповідному часові атмосферою конкуренції, погоні за наживою, ажіотажу стосовно життєвих задоволень тощо – атмосферою, яка ці почуття спотворює, відкидає, формуючи попит на почуття і вчинки ниці, на лестощі, обман, віроломство, підступність. Продавати себе в атмосфері таких почуттів випадає не лише Христі-арф’янці. Не меншими «повіями», ніж Христя, є багато хто із змальованого автором її оточення (особливо це стосується Проценка, в підсумку чи не головної «повії» цього роману).

      Зведення жінки не є самодостатньою сюжетною ланкою твору. Панас Мирний закроює роман значно ширше, ніж це мало місце у подібних до нього сюжетно ряді соціально-побутових поем Т. Шевченка, в «Сердешній Оксані» Г. Квітки-Основ’яненка, в «Бурлачці» І. Нечуя-Левицького чи й навіть у «Лихий попутав» самого Панаса Мирного. Тривалою передісторією, що передує «падінню» Христі як дівчини, не менш тривалою післяісторією, взагалі усім цілим роману письменник немов запитує: чи може знайти шлях до повноцінного, хоч якоюсь мірою щасливого життя убога вродлива дівчина із соціальних низів, закинута в жорстоке суспільство, де на її вроду (що уособлює красу цього світу, є тим «райським крином», про який захоплено писав Т. Шевченко) чигають хижаки, порочать її ім’я ще до будь-яких стосунків, витоптують її душу. Христя не знаходить місця ні в селі, яке стає їй нецікавим з перших днів міського наймитування, ні в повіті, ні в губернії. Дві «паралельні» історії Христиних подруг – Марини та Мар’ї – підтверджують цю ж невтішну тезу. Христя не є натурою цілком пасивною, не є знаком «типової» жертви обставин, проте можливості її надзвичайно утруднені. З роману Панаса Мирного читач неодмінно виносить присуд: той стан суспільства, яким його зображено, вступає в суперечку з віковими моральними нормами, із засадами інституту сім’ї, стоїть нездоланною перешкодою на шляху до щастя, про яке мріє жінка з низів народу.

      Романи Мирного, фундаментовані на засадах народної моралі, жодною мірою не містять рис, наявність яких дозволяла б назвати їх «моралізаторськими», – навпаки: письменник веде певну гру, задає певний немовби-сумнів