Бо війна – війною…. Роман Іваничук

вчуся, – коротко відказала дівчина. По черзі глянула на кожного з нас і повторила: – Я вчуся. І в цю хвилину – теж.

      Ми спожиткували свячене, подякували господині й повставали з-за столу. Пані Шубертівна провела нас до порога, поцілувала кожного в чоло, промовила:

      – Може, востаннє бачу вас. Я стара, а завірюха іноді триває довго. Тільки живі залишіться, тільки живі…

      Ми з Михайлом провели Гриця і Катерину до війтового обійстя.

      – Від’їжджаєте завтра? – спитала Катруся. – Та що це я питаю: знаю, що від’їжджаєте… Після матури, Михайле, я приїду до Львова записуватися у семінарію. Ми там зустрінемося.

      Я відчув, як ревнощі враз полишили мене, – аж дивно стало. Дивився на Михайла й Катрусю і любувався: вони так пасували одне до одного!

З ЛИСТІВ МИХАЙЛА ШИНКАРУКА

      У кінці квітня на небі з’явилася комета, і тяжко захворів цісар Франц-Йосиф. Комету можна було побачити голим оком на передсвітанковому небі, а про недугу самодержця повідомляли газети в рубриці «Цісар недужий».

      Господар дому на Замарстинівській, неподалік міської різні, Збіґнєв Лукасевич, у якого Михайло винаймав кімнату, сказав увечері, підкручуючи пальцями шляхетські вуса:

      – На небі знамення, а на престол сяде завзятий Франц-Фердинанд… Буде війна – і шлюс! Я ж знаю: німецький ворожбит Нострадамус ще чотириста років тому написав про 1914 рік у своїй книзі пророцтв: «Студінь скаженіє. Він іде. Жінка постраждає».

      У пана Збіґнєва тільки й було шляхетського, що вуса, закручені догори спіральками: працював він трамвайним кондуктором, проте плебейська посада, яка давала йому можливість вивищуватися над людьми – примушувати купувати квитки, штрафувати й виловлювати «зайців», – зробила його самовпевненим і категоричним. Малжона Сташка ніколи чоловікові не перечила, щоб не наразитися на обрáзи, які завжди чатували в господаря на кінці язика крутою лайкою. Два дорослі сини, які заробляли на хліб у ковбасному цеху замарстинівської м’ясарні, жили своїм окремим побитом і дома лише ночували, справно віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.

      – Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збіґнєв вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче – їм чи матері.

      – Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збіґнєв, – то поясни, що означає «студінь скаженіє».

      – Це вже й дурний здогадався б, – підвів голову з-над тарілки молодший Казик – анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. – Зима!

      – Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати,