Орда. Роман Іваничук

програти, мамо. І ще не знати, хто програв, – заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї провадила свою мову: – Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерті за волю…

      – Ти і тепер, цієї страшної миті, з ним розмовляєш! – засичала Кочубеїха. – Наслано на тебе, наслано!

      – Немає волі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, – закінчила свою мову Мотря.

      Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це – Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, що уже дві сотні літ спливає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А перед очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї – Кочубеєва та Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, і обвислі вуса, і сірий холодний погляд з-під насуплених брів. Це видиво відігнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:

      – Кров батька впаде на твою голову!

      Втім, хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завісів, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.

      – Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!

      – Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… – почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.

      – Врятуйте нас, полковнику, – лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. – Ти ж себе врятував…

      – Заспокойтеся, пані, – промовив полковник Ніс. – Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.

      Тоді підвелася з ослона Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:

      – Як відомстили? Що ви зробили?

      Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:

      – Як? Як я відомстив? А йди-но, поглянь на майдан, то й побачиш!

      Він підійшов до комоди, відчинив дверцята, дістав з полички бутель із сивухою, взяв два пугарі, налив, один подав отцеві Єпіфанію, а другий вилив собі у горло; отець зробив те саме; полковник налив по другій, і знову обидва випили; Єпіфаній робив ті самі рухи, що й полковник, ніби перекривляв його; так само змахував рукою, так само перехиляв пугара, кректав так само і витирав губи, а коли Ніс сп’янів і, помахуючи пальцем перед обличчям Мотрі, проказав: «Князь Меншиков дарує вам життя», це саме проказав і священик, і тоді Мотря зрозуміла, що панотець втратив глузд, а полковник Ніс – людську подобу. Промовила:

      – Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година!

      Тоді