Орда. Роман Іваничук

сильніший за нього, що він не може добровільно піти на смерть, хіба би полковник штовхнув його у той кривавий содом, і просив Бога отець, щоб так сталося.

      Та полковник зовсім не збирався цього робити, він хотів мати спільника в зраді й розумів, що Єпіфаній ставав тим спільником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами і кидали ті розп’яття в Сейм, винахідливіші кати споруджували над рікою плоти з шибеницями й пускали повішених по плаву; ординці й далі встромляли піки в животи жінкам, полоненим козакам відрізували носи і вуха, – усе це з кожною миттю відчужувалося від Єпіфанія, стаючи потойбічним; священик знав уже, що його ніхто не зачепить, інстинктивний страх за своє життя відступив, а на місці страху зіяла ганебна порожнеча, яку він мусив заповнити виправданням свого існування; в ім’я чого стоїть свідком нечуваної збродні – хіба тільки заради свого життя, яке віднині буде погорджуване й нікому не потрібне?

      Виправдання не знаходив, а на майдані почало чинитися страшніше за вчинене: ординці виводили з льохів жінок з дітьми; жінок убивали, а дітей несли до вцілілої, чомусь іще не спаленої дерев’яної дзвіниці. Бузувіри вганяли сокири між дилиння, підважували їх, забивали клини, роблячи великі щілини довкола у дзвіниці, просували туди дитячі голівки аж по шийки, і коли зо два десятка діток уже увінчали жахливим вінцем дзвіницю, кати дружно вибили клини – дитячі ніжки задриґоніли у повітрі, створивши коло смерті, і тоді вдоволено потер руки Меншиков: він не чекав від своїх підлеглих аж такої вигадливості.

      Та отець Єпіфаній і тепер не зрушився з місця: страх і кривда уже не напливали до душі – душа переповнилася. Він покірно опустив руки і думав: «На все воля Божа, а комусь треба жити на землі». І, думаючи це, зрозумів, що взяв на себе вічне ярмо і тавро зрадника… «Але чому – зрадника? – боронився іще. – Я не кинувся до отвору потаємного ходу, бо хіба затулив би його? Я не спробував рятувати дітей, бо все одно не врятував би і марно загинув. А жити комусь треба на землі… Бодай для того, щоб розповісти людям».

      Думав так, та знав, що про побачене не писне й слова, бо за те не буде йому пощади ні від кого: можновладці жорстоко покарають, а люди спитають: «Ти бачив це і не збожеволів? Ти бачив це і стояв без руху? Ти бачив це і не кинувся на допомогу? То як після цього ти можеш бути мужем, другом, батьком?»

      Знав отець Єпіфаній, що віднині замовкне навіки.

      Батурин горів. Горіли хати, палаци, церкви і людські трупи. Липкий сморід розносився зловістям по світу. Уцілів лише будинок страченого Мазепою генерального судді Кочубея, в якому за плату колишньої батькової зради залишилися живі й неушкоджені Кочубеїха з дочкою Мотрею. За наказом царя Меншиков їх пощадив.

      Сіятельний князь оглядав полонених і наказував – кого стратити на місці, кого одвести до Глухова на муки. Були тут Чечель, генеральний осавул Гамалія, полтавський полковник Герцик. Не було лише Мазепиного небожа – полковника Андрія Войнаровського. І це згірчувало князеве вдоволення прожитим у битві днем.

      Полковник