Орда. Роман Іваничук

кректали, видобуваючись із провалля, яке враз, немовби розступилася земля, утворилося в стіні валу. Оборонці гетьманської столиці, яку будь-яке вороже військо могло б узяти хіба що багатоденною облогою, розбігалися, не відаючи, що трапилося, бо ж про потаємний хід знали тільки генеральні старшини, під команду яких здав Мазепа Батурин, вирушаючи зі столиці, щоб у містечку Горках над Десною з’єднатися зі шведським королем Карлом XII.

      Судомний страх обезвладнив оборонців, які ще вчора зухвало вигукували, стоячи на високому мурі, що стрімко обривався до самого дзеркала Сейму: «Помремо, а до столиці нікого не пустимо!»; смерть прийшла неждано, німіли руки, шаблі опускалися долу, орда вже ревіла моторошним ревінням, те страшне ревіння, що оскверняло Бога і людей, морозило кров у жилах; москалі стріляли з пістолів упритул, рубали шаблями й бойовими сокирами козацькі голови, удари падали на спини й потилиці – супротиву не було; жінки вибігали на мур і кидалися на вірну смерть у Сейм; ті, що з дітьми, ховалися в льохах; різуни зв’язали полковника Чечеля, коменданта Батурина, в’язали й осавула Кеніґсена, хоч той спливав кров’ю від сокирної рани в грудях і конав у ременях, ординці ревіли вже в Батурині – там лизнули насурмонене небо перші язики пожеж, а на Гончарівці, в гетьманському дворі, закінчувався дикий содом: кого волокли в полон, обрубуючи захопленим носи і вуха, жінок роздягали, шаблями відтинали перса, в животи піки встромлювали, козаків прив’язували до дощок і кидали з мурів у глибокий Сейм.

      Посеред майдану гетьманської садиби, на острові серед кривавого озера, між купами трупів стояли призвідці батуринського шабашу. Осторонь на перевернутому возі стояв фельдмаршал і сіятельний князь Олександр Данилович Меншиков – у соболиній шубі й високій боярській шапці; пильно, проте спокійно і впевнено, немов царської кухні шеф-кухар за роботою підручних, стежив за масакрою: до мокрої роботи князь давно звик, у більшості випадків вона йому вдавалася чи у відкритому бою, чи на розправі з безборонними – хто б на такі тонкощі звертав увагу, якщо цього вимагала посада найближчого сановника самого Петра: цар остаточно довірився Меншикову тоді, як Олексашка десять років тому, натхненний особистим царським прикладом, власноручно зарубав сокирою більше сотні стрільців, що збунтувалися у Москві, – і вже ні на мить не відпускав од себе.

      Обіч тісно в парі, наче аж тулилися один до одного зі страху, стояли гетьманський полковник і священик.

      У чорній киреї й шапці з довгим малиновим шликом, із засмаглим обличчям, яке все дужче темніло, чим божевільніше розгарцьовувався на майдані погром, полковник Іван Ніс раз у раз стенав, немов зі студені, плечима; мав він скісні татарські очі, а повіки, на щастя, природно прикривали зіниці, в яких міг блиснути жаль за содіяне або ж обурення на Меншикова, адже на таку страшну розправу полковник Ніс не чекав. Він показав фельдмаршалові таємний хід до Батурина під умовою, що орда різні чинити не буде; показав не за гроші, не з ненависті до Мазепи – вчинком його керував тверезий глузд. На останній раді увіч сказав Мазепі: задумав єси, гетьмане, пропаще діло, он шведи спалили на Стародубщині три села, відступаючи перед московським військом, щоб не дістався противникові провіант. Чи ж то від чужинців можна чекати добра? А Москва хоч і влізлива, зате своя, православна, та й хіба встоїмо ми перед Петром? Треба ж пам’ятати про гнів царський за непокору… Тепер полковник Ніс судомно стенав плечима, дивлячись на розправу, і заспокоював себе: війна є війна, переплачеться, забудеться потім, чей тільки п’ять тисяч батуринської залоги загине, а врятуються від кари мільйони люду!..

      Проте обличчя полковника темніло й брижилося, бо надто страшна була розплата за його тверезість, він вряди-годи скоса позирав на свого сусіду, в якого від жаху очі стали білими, а зшерхлі губи вимовляли одне незрозуміле слово: армаґеддон, армаґеддон…

      Був це улюбленець Мазепи, вчений протоієрей – схимник Єпіфаній, служитель Покровської церкви, що он горить разом із Мазепиним палацом, а дерев’яна дзвіниця, висунута ближче до майдану, ще ціла – чому її не палять?..

      Полковник Ніс щораз частіше позирав на випещене і вкрите цинковою сніддю страху обличчя отця Єпіфанія, абсольвента Києво-Могилянської академії, учня самого Феофана Прокоповича, що послав гетьманові на службу найздольнішого свого вихованця, у богословських і світських науках вельми обізнаного.

      Іван Ніс бачив, як долає священика параліч безвольності: ще вчора Єпіфаній, на прохання полковника, погодився в разі прориву Меншикова до Батурина вийти з церкви й закликати козацький люд не хапатися за зброю, щоб марно не пролилась братня православна кров, і зляканий Єпіфаній навіть не спитав, чому мав би вдертися до столиці Меншиков, коли фортеця неприступна і є вдосталь гармат, пороху та ядер, він вислухав полковника незворушно, тільки бліді пасмуги поповзли від шиї до обличчя – видно було, що священик боїться і зі страху виконає просьбу.

      Він виконав її, вийшов до полковника Носа, хоч і не треба було заспокоювати козаків – їх безкарно вирізували, немов курей, але ж не став священик з ними, скористався з острівця безпеки, який охороняли князь Меншиков і полковник Ніс; духовна неміч здолала його на самому початку різні – бо ж не зрушився з місця, наче не чув