Історія Флоренції. Державець. Никколо Макиавелли

нападу на неї. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афінському такі повноваження, щоб він міг успішніше захищати її, вона призначила його спершу зберігачем, а потім капітаном війська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволенні, а проте багато з них були тісно пов’язані з Готьє, коли він від імені Карла, герцога Калабрійського, керував Флоренцією. Тут вони і вирішили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я їхньої ненависті й що єдиний спосіб здолати народ, який завдав їм стільки образ, – це віддати його під владу правителя, який, добре знаючи достоїнства однієї з партій і розгнузданість другої, першу винагородить, а другу триматиме в узді. До цього треба додати і розрахунок на ті блага, які, безсумнівно, мали стати їхньою часткою як нагорода за їхнє сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таємно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обіцяючи допомагати йому всім, чим тільки зможуть. У цій справі до них приєдналися деякі пополанські родини, як, наприклад, Перуцці, Аччаюолі, Антеллезі та Буонаккорсі: зав’язлі в боргах і не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро і на те, що, віддавши в неволю батьківщину, вони позбудуться неволі, якою погрожували їм претензії кредиторів. Усі ці вмовляння розпалили в честолюбному серці герцога спрагу влади та могутності. Щоб уславитись як суворий правдолюбець і заслужити так симпатії низів, він затіяв судове переслідування тих, хто керував Луккською війною, стратив месерів Джованні Медічі, Надо Ручеллаї та Гульєльмо Альтовіті, а багатьох інших засудив до вигнання або грошового штрафу.

XXXIV

      Вироки ці дуже налякали всіх громадян середнього стану, а припали до душі тільки грандам і низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всі образи, завдані їм пополанами, другим – тому що їм від природи властиво радіти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями міста, його гучно славили за душевне благородство, і кожен публічно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зібрання Двадцяти щодня важило дедалі менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усі громадяни, прагнучи засвідчити свою прихильність до нього, зображували на фасадах своїх будинків його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозуміти членам Синьйорії, що переконаний у необхідності для блага держави дістати всю повноту влади і, оскільки все місто з цим згодне, сподівається, що й Синьорія не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всі вони, почувши цю вимогу, відчули велике хвилювання і, попри ясне усвідомлення того, що їм загрожує небезпека, відповіли одностайною рішучою відмовою, щоб не зрадити батьківщині. Герцог, бажаючи постати в очах усіх особливо прихильним до віри та загального блага, обрав місцем свого перебування монастир