ж озброїв усіх своїх друзів і прибічників, а це викликало в народі підозру – чи не зазіхає він на волю Флоренції, – і от усі сховались у своїх будинках, готові вийти звідти зі зброєю, ледве Карл щось учинить. Черкі й глави партії білих, що певний час очолювали республіку, своєю зверхністю викликали до себе загальну ворожість. З цієї причини месер Корсо та інші вигнанці з партії чорних сміливо намірились повернутися до Флоренції, бо були до того ж впевнені, що Карл і капітани ґвельфської партії на їхньому боці. Попри те, що все населення міста побоювалося Карла і тому було озброєне, месер Корсо та інші вигнанці в супроводі значної кількості своїх друзів безперешкодно ввійшли в місто. І хоча багато людей спонукали месера Вері Черкі вийти зі зброєю їм назустріч, він відмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентійському народу, який і мусить приборкати зухвальців. Однак сталося зовсім інше: замість покарати чорних народ охоче прийняв їх, і самому месеру Вері довелося заради порятунку тікати. Бо месер Корсо, ввірвавшись у місто через ворота Пінті, закріпивсь у Сан П’єтро Маджоре неподалік від свого будинку, а потім, коли до нього почали прибувати його друзі й багато пополанів, що прагнули змін, насамперед звільнив усіх, хто сидів у тюрмі за державні й кримінальні злочини. Він примусив синьйорів повернутись у свої будинки вже як приватних осіб, влаштував вибори нової Синьйорії, тільки з пополанів і прибічників чорних, які протягом п’яти днів громили будинки найвідоміших членів партії білих. Черкі та інші очільники цієї партії, бачачи, що принц Карл і більша частина народу проти них, утекли з міста й закріпились у своїх замках. Спочатку вони не хотіли дослухатися до порад папи, та тепер були змушені звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замість помирити флорентійців між собою приніс у місто лише нові чвари. Тоді папа знову послав до Флоренції легатом своїм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення між домами Черкі й Донаті, закріпивши його новими шлюбами. Та оскільки легат на додачу захотів, щоб білих допустили до влади, а чорні на це не погодилися, він поїхав із Флоренції надзвичайно незадоволений і розгніваний, наклавши на місто за непокору інтердикт.
XX Отже, у Флоренції мусили уживатися тепер обидві партії, і обидві були незадоволені: чорні – тим, що вороги їхні повернулись і могли знову знищити їх і відняти у них владу, білі – тим, що все ж так і не мають ані влади, ані шани. До цих неминучих приводів для роздратування і підозр додались іще нові образи. Месер Нікколо Черкі вирушив із багатьма друзями в свої заміські маєтки, і поблизу Понте ад Аффріко на нього напав Сімоне, син месера Корсо Донаті. Бій був надзвичайно жорстокий і закінчився для обох сторін плачевно, бо месера Нікколо було в ній убито, а Сімоне тієї ж ночі помер від ран. Ця подія знову спричинила сум’яття в усьому місті, але, хоча чорні були в ній більш винні, правителі взяли їх під захист. Не встигли ще ухвалити рішення у цій справі, як викрили заколот, влаштований
