Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

про нього та намагаємося захистити, тому припускаємо, що він надзвичайно чутливий. Це правильно, і, ясна річ, відповідає бажанням самого Кламма. Але що відбувається в його душі насправді, ми не знаємо. Зрозуміло, що Кламм ніколи не розмовлятиме з тим, з ким не хоче розмовляти, хоч би скільки зусиль цей хтось докладав і хоч би яку велику наполегливість виявив. Але достатньо вже самого твердження, що Кламм ніколи не розмовлятиме з такою людиною, ніколи не дасть їй побачити себе. Навіщо ж думати, що Кламм не витримає зустрічі з цією людиною. У кожному разі цього неможливо перевірити, бо такого ніколи не трапиться.

      Юнак пожвавлено закивав:

      – Звичайно, загалом і я так вважаю, – сказав він. – Можливо, я висловився трохи інакше, але це для того, щоб пан землемір краще мене зрозумів. Справедливо й те, що Кламм, перш ніж вийти назовні, кілька разів озирнувся.

      – Можливо, він шукав мене, – припустив К.

      – Можливо, – відповів чиновник. – Таке не спало мені на думку.

      Усі засміялися, і найголосніше Пепі, яка навряд чи розуміла хоча б щось зі сказаного.

      – Раз ми вже сидимо так гарно всі разом, – сказав урядник, – я б попросив вас, пане землемір, подати деякі відомості про себе, щоб заповнити папери.

      – Тут багато пишуть, – зауважив К. і здалеку подивився на документи.

      – Так, погана звичка, – погодився його співрозмовник і знову засміявся. – Але ви, здається, ще не знаєте, хто я такий. Мене звати Момус, я сільський секретар Кламма.

      Після цих слів у кімнаті запала шаноблива тиша; хоча господиня та Пепі, ясна річ, знали секретаря й раніше, вони також перебували під глибоким враженням від названого імені та рангу. Навіть сам Момус, здається, перейнявся важливістю сказаного і, щоб уникнути подальшої врочистості, якої вимагали ці слова, заглибився у свої папери та почав швидко писати, тому в кімнаті не було чутно нічого, крім скрипу пера.

      – Що означає «сільський секретар»? – запитав К. через деякий час.

      Тепер, після представлення, Момусові не пасувало давати такі пояснення, тому сказала господиня:

      – Пан Момус – такий самий секретар Кламма, як і всі інші його секретарі, але місце його праці, а також, якщо я не помиляюся, його службові повноваження, – цієї миті Момус пожвавлено відірвався од писання й підняв голову, тоді шинкарка виправила сама себе, – лише місце його роботи, але не службові повноваження, обмежене Селом. Пан Момус виконує в Селі всі необхідні Кламмові записи, а також приймає всі папери, звернені до Кламма.

      Коли К. подивився на господиню порожніми очима, не надто вражений почутим, вона додала трохи присоромлено:

      – Так уже в нас заведено, всі працівники Замку мають сільських секретарів.

      Момус, який слухав набагато уважніше за К., додав:

      – Більшість сільських секретарів працюють тільки на одного урядника, я ж обслуговую двох: Кламма і Валлабене.

      – Справді, – сказала господиня пригадавши. – Пан Момус працює на двох чиновників, на Кламма