Маленькі жінки. Луиза Мэй Олкотт

як я боялася, коли приходила моя черга сидіти у великому кріслі у вітальні і спостерігати, як ви всі крокуєте до мене, щоб привітати і вручити подарунки на день народження. Ні, мені подобалися ваші подарунки та увага, але це було жахливо сидіти і розгортати пакунки під вашими пильним наглядом, – зізналася Бет. Вона якраз підсмажувала тости до чаю і обличчя її було червоним від жару.

      – Нехай Мармі думає, що ми підготували подарунки одна для одної, а потім здивуємо її, сказавши, що це все для неї. Підемо завтра по магазинах, Мег. Нам ще потрібно стільки всього підготувати для нашого різдвяного спектаклю, – сказала Джо, рішуче крокуючи по кімнаті з закладеними за спину руками.

      – Думаю, це різдвяне дійство буде моїм останнім виступом, я вже занадто доросла для таких речей, – з сумом зауважила Мег, яка обожнювала грати в «перевдягання».

      – Та ну, невже ти відмовишся від можливості похизуватися у білій сукні з розпущеним волоссям і прикрасах із золотої фольги. Ти наша найкраща актриса, і якщо ти покинеш сцену, наш домашній театр цього не переживе, – сказала Джо. – До речі, потрібно влаштувати репетицію. Іди-но сюди, Емі, і зіграй нам сцену, де твоя героїня непритомніє, а то якось не переконливо це в тебе виходить.

      – Нічого не можу вдіяти, я ж ніколи не бачила, як люди непритомніють, а якщо я буду падати, як ти мені кажеш, то наб'ю собі синців. Якщо у мене вийде м'яко впасти, я впаду, але якщо ні, то буду падати граціозно в крісло, і нехай твій Г'юго скаче навколо мене і погрожує, скільки завгодно, – відповіла Емі, яка не мала акторського таланту, але була затверджена на цю роль лише тому, що вона була маленькою і легкою, бо за сценарієм її героїню мали носити на руках.

      – Роби так: пройди по кімнаті нерішуче, похитуючись, заламуй руки та відчайдушно вигукуй: – Родріго! Врятуй мене! Врятуй мене! – і Джо вийшла з кімнати з таким правдоподібним мелодраматичним стогоном, від якого сестри аж здригнулися.

      Емі спробувала повторити – вона виставила скрючені руки вперед і рухалася незграбно, немов якась мумія, а її «відчайдушний крик» був більше схожий на пронизливий крик від уколу голкою. Джо безнадійно завила, Мег голосно засміялася, і навіть Бет, спостерігаючи за цим видовищем, геть забула про хліб, який підсмажувала на вогнищі.

      – Так, все, я здаюся! Коли прийде час, просто спробуй зробити все так, як треба, але якщо аудиторія буде сміятися, я тут ні до чого. Тепер твій вихід, Мег.

      Далі все пішло, як по маслу – дон Педро кинув виклик світові, прочитавши емоційний монолог на дві сторінки без єдиної паузи; відьма Агар вимовила жахливе заклинання над своїм котлом з киплячими жабами; Родріго мужньо розірвав кайдани, а Г'юго, отруєний миш'яком, вмирав в агонії, вигукнувши перед смертю зловісне: «Ха-ха!»

      – Це найкраще, що ми коли-небудь ставили, – сказала Мег, коли мертвий лиходій підвівся, потираючи забитий лікоть.

      – І як тобі вдається писати і ставити такі чудові п'єси, Джо? Ти просто другий Шекспір! – вигукнула Бет, яка твердо вірила, що її сестри найобдарованіші люди на світі.

      – Ой, Шекспір, скажеш таке, – скромно відповіла Джо. –