Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

що то сварилися між собою бандити. Таки багато вбили. А Василь хутко взьив на руки дочок і разом з Ганею, жінкою, втік.

      – Так, видно, не зовсім добре життя було у тій Гамериці, куди так сьи рвуть поїхати галичани.

      (Василь Мороз писав про знамениту бійню у день святого Валентина, влаштовану італійським мафіозі Аль Капоне своїм ірландським конкурентам, у якій було застрелено сім чоловік. Саме після неї його вплив на кримінальне життя Чикаго пішов на спад і врешті закінчився його арештом та ув’язненням. Здавалося, усі неприємності, пов’язані з кримінальними розборками на фоні «сухого закону», залишилися у минулому, але ще ніхто не знав, що чекатиме США та й увесь світ у жовтні.)

      – А як у вас? – бажаючи змінити тему, поцікавився Олекса. – Що каже твій Гриць? Женитисьи не надумав?

      Семен з-під лоба подивився на сина. Той встиг привести свого тезку до брата Івана, вже утрьох вирішували свої справи.

      – Має любку, – тихо сказав він. – Дочка господара, в якого живе.

      – Ну і добре! Але скажи йому, щоб того разу не відпускав її, а то знов загубить!

      Про те, що Кость Смоляр «вкрав» у нього наречену, в селі знали всі, але Гриць Кандиба поставився до цього досить спокійно і не мав претензій до друга. Щоправда, відтоді він так і не бачився з Оксаною.

      – Та діло молоде! – махнув рукою Семен. – Йому ще два роки вчитисьи!

      – То правда! Не всім в землі сидіти! Василь Вовк розказує, що його Левко вже якимсь вченим став, забув, як то називаєсьи, то й най твій син тоже буде таким!

      – Та Гриць буде просто вчителем!

      – Тоже треба!

      Так вони посиділи ще трохи, аж з хати вийшла жінка Семена Єва і, побачивши Олексу, запросила всіх до сніданку. Але Мороз відмовився.

      – Треба їхати додому, – сказав він. – Там нас тоже чекає їда. Грицю, поїхали!

      Попрощавшись, Морози нагнали коней, щоб встигнути на теплий сніданок…

      Як виявилося, того дня гості були не лише у Кандиб – до Білецьких також приїхала дочка Марія. Щоправда, розмови у батьківській хаті були не надто веселими.

      У той момент, коли Олекса Мороз заїжджав до себе на обійстя, Марія жалілася своїм батькам на чоловіка.

      – Змінився він! Став не таким, як був перед тим! – говорила вона. – Коли Павло робив у своєму «Сельробі», то й гроші приносив додому, і знайомства тоже були. А тепер вже того нема.

      – А що твій Павло робить? – допитувався батько Тома.

      – Та я не знаю! Він казав мені, що вже не є в «Сельробі», зрозумів, що помилявся.

      – То де він тепер?

      – Не знаю. Він мені не говорить. Зараз поїхав із якимось молодиком чи то до Данцига, чи до Варшави… Я не зрозуміла. Але боюся, що Павло зв’язався з поганими людьми. Ви б поговорили з ним, тату! Він вас завжди слухав!

      Тома зітхнув. Слова дочки боляче зачепили його і без того слабке серце. Останній рік він вже не бував у Львові, відмовлявся від пропозицій Талергофського комітету брати участь у його роботі – видно, роки у таборі біля Граца не минули даремно. Те, що він почув від Марії, занепокоїло його. Він вже давно