Галицька сага. Майбутня сила. Петро Лущик

самого дерева, що минулого разу.

      – Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.

      – Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаєш, що тоди говорили? Забула? То я тобі нагадаю! Твому чоловікові казали, щоб не чіпав наших хлопів, бо буде погано! Він не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.

      Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здається, тільки тепер вона зрозуміла, що все, що відбувається з нею, відбувається насправді.

      – Так твій чоловік пішов далі! Ти виділа, що він зробив з Данилом? Виділа? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли він встане на ноги і коли зможе щось робити! А всьо через то, що твій чоловік зовсім не береже свою жінку! Пані знає, що ми з нею зробимо?

      Жінка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув ґудзики модної блузи й ривком зірвав її з Зосі. Затим так само, не церемонячись, відірвав ґудзик на спідниці. Вона спала на траву. Жінка залишилася у спідньому.

      А Зося схлипувала дедалі сильніше і вже скоро схлипування перетворилися на істерику, яку жінка вже не могла контролювати.

      – Стій! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неї! Вона ніц не відчуває!

      Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справді перестала контролювати себе, лише важко дихала, час від часу видаючи жалісливі звуки. Смоляр плюнув.

      – Холєра! – вилаявся він. – Найбільше у світі не люблю бабської істерики!

      – Що будемо робити? – запитав Шмунь.

      – Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!

      – То відпустимо?

      – Нічого. Другим разом зробимо, що хотіли. Най їде! Але спочатку…

      Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й різко розірвав її, оголивши груди.

      – Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квіточки!

      Він посадив жінку на бричку, всунув віжки їй в руки, вивів коня на гостинець і легко вдарив по спині. Навчена тварина продовжила так несподівано перервану подорож, несучи неначе закам’янілу жіночу постать.

      – Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що віддалялася.

      – Ти про що? – не зрозумів Шмунь.

      – «Або панянку білолицю

      Розіпнеш голу на коні

      Та й пустиш в степ..».

      – Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеїв багато написано!

      – Проїхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми її добре настрахали!

      – Гадаєш, вона впізнала нас?

      Кость нарешті скинув з обличчя хустку.

      – Та вона навіть не пам’ятає, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида він точно не подумає!

      – А на тебе?

      – А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камінці, куди зараз і поїду!

      Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку ліска.

      – Тоді давай і я з тобою поїду! – вирішив Шмунь. – Заодно щось куплю своїй Хаві.

      Вони підійшли до коней, Кость