Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.

      – Як це?

      – Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?

      – І які ж?..

      – Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.

      – Скільки тобі років?

      – П’ять.

      – І ти вже рахувати вмієш?

      – Авжеж вмію.

      – А до скількох лічбу знаєш?

      – Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.

      – І читати можеш?

      Спартак ствердно кивнув.

      – Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:

      – Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.

      Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:

      – Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.

      І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.

      – Ма-а-а, а що то за хлібчик? – спитав її Спартак за деякий час.

      – Це проскурка, – пояснила вона і додала пошепки: – Ніколи… Чуєш? Ніколи не розповідай чужим людям, як насправді звали бабусю Соню!

      – А чому?..

      – Бо я так сказала.

      Хлопчик знав: якщо мама говорить подібним тоном – краще більше нічого не з’ясовувати! Тому він спитав про інше:

      – Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?

      – Це не дядько, він семінарист.

      – А що таке СЕМІНАРИСТ?

      – Ну-у-у… От я в інституті навчаюся, в Наргоспі. А він у семінарії. Священником хоче стати. Батюшкою.

      – То про що ви говорили?

      Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, ніби бачила вперше у житті. Мовила:

      – Про це тобі справді не можна знати, він має рацію.

      – Але чому?..

      – Тому.

      І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячої матусі… Тоді Спартак вирішив поговорити про інше:

      – Ма-а-а, а цю проскурку, що він дав… Ти її мені віддаси?

      – Вдома отримаєш,