Халепи, що визначили долю народів. Олексій Мустафін

будь-якому керівникові легше мати справу з одним «відповідальним» за збирання податків і впорядкування внутрішнього життя міста, ніж із погано керованими народними зборами. Тому погодився допомогти Гіппію. І коли до Сард вкотре прибуло посольство з Афіни, посланцям було чітко вказано на їхнє місце – слухатися наказів і визнавати владу того, кому довіряє сатрап.

      Тільки після цього, схоже, афіняни зрозуміли, куди потрапили зі своєю «землею й водою».

      Народні збори обурено відкинули вимогу сатрапа й відмовилися повертати владу тирану. А ще – змусили родичів Клісфена (цікаво, що не його самого, втім, можливо, Клісфена на той час уже не було серед живих) з роду Алкмеонідів полишити Афіни. Для персів це було рівнозначним бунту. І якщо вони не відреагували на нього негайно, то тільки тому, що тогочасні комунікації взагалі були неквапливими, а в Артаферна була ще й купа інших турбот окрім покарання норовливих афінян.

      Варто нагадати, що вся ця дипломатична гра відбувалася напередодні Іонійського повстання, коли проти перської влади піднялися грецькі міста Анатолії на чолі з Мілетом. Геродот, між іншим, попри весь свій еллінський патріотизм, уважає цей виступ відвертою авантюрою, спровокованою особистими амбіціями мілетського тирана Аристагора. Як інакше можна розцінити дії повстанців, які не просто скинули перську владу, а ще й атакували та спалили Сарди?! «Не перси першими напали на греків, а греки на персів», – визнає Геродот.

      Проте, якщо Аристагор просто «бив першим», то що в такому разі казати про Клісфена, який, за цією ж логікою, мало не за руку привів чужинців до Греції? Цікаво, що коли ватажок повстанців особисто прибув до Афін із проханням про підтримку, на засіданні народних зборів спалахнула гаряча дискусія. Деякі з ораторів нагадували, що місто все ще пов’язане угодою з персами й, попри свою незгоду приймати Гіппія, має виконувати укладений договір. Проте більшість громадян, яка ще недавно сама відсилала посольство до Сард, погодилася стати на бік одноплемінників і відрядити до Іонії 20 кораблів.

      Ця кількість не є малою, як іноді вважають. Насправді це був майже весь тогочасний афінський військовий флот. Афіни все ще були переважно суходільною державою. Це був відкритий розрив.

      Іонії, до речі, афінські кораблі не допомогли. Повстання було жорстоко придушене, міста, що чинили найзапекліший спротив, були зруйновані, а їхніх мешканців продали в рабство. І тільки дипломатичний хист філософа Гекатея (все ж такі були серед греків вправні дипломати), який особисто вів перемовини з Артаферном, дозволив пом’якшити покарання і з часом навіть відбудувати зруйноване – але за умови беззастережного визнання сумнозвісної «формули», тобто цілковитого підкорення перській владі.

      Афінянам, хоч як дивно це видається, сатрап теж погодився «дати шанс». До міста вирушило перське посольство, щоб «навчені гірким досвідом» бунтівливі піддані підтвердили повернення під омофор царя і знову надали «землю й воду». Проте