Халепи, що визначили долю народів. Олексій Мустафін

х особливий наголос, проте здебільшого як підстави для прийдешніх перемог. Ми звикли вірити, що справедливість, врешті-решт, бере гору, а жертви не мають бути даремними.

      Про що переможці воліють не згадувати, так це про те, що за кожний тріумф доводиться платити десятками поразок, за які ніхто вже не візьме реванш. Успіх і багатство одних держав надто часто будуються на визиску й упослідженні інших. А безліч народів взагалі загубилися й зникли в темряві сторіч. І найприкріше, що часто-густо винні в цьому зовсім не непереборні обставини чи підступи ворогів, а звичайна людська недалекоглядність, жадібність, іноді навіть банальні лінощі.

      Людям насправді властиво потрапляти в халепи. Не оминають пастки й держави. Зрештою, з тієї самої школи ми знаємо – на будь-яке запитання хибних відповідей завжди більше, ніж правильних. Тож у світовому змаганні виграє зазвичай не той, хто взагалі не потрапляє до «ям», а той хто вибирається з них швидше і з найменшими втратами.

      Час навчатися на помилках – чужих і своїх.

      Формула Артаферна

      Греція, 507 рік до нашої ери

      Афінянина Клісфена, сина Мегакла, – з легкої руки історика Геродота – вшановують як засновника демократії, принаймні в його рідному місті, яке, втім, було прикладом для всієї Греції. І хоча фундамент політичної системи Афін заклав ще Солон, саме син Мегакла звів на ньому міцну будівлю, що простояла кілька століть. І яку досі вважають якщо не взірцевою, то принаймні «класичною».

      Клісфен остаточно замінив родовий устрій афінської громади поділом за місцем проживання. Створив «Раду п’ятисот», членів якої обирали за жеребом. Почав вимірювати статки громадян у грошах, а не в мірах зерна. Надав політичні права переселенцям з інших грецьких міст. І зрештою – про це, мабуть, згадують найчастіше – запровадив остракізм, «суд черепків», який дозволяв афінянам більшістю голосів вигнати за межі держави будь-кого, кого вони вважали небезпечним для себе.

      А ось про зовнішню політику Клісфена згадують набагато менше і зазвичай дуже обережно. Хоча за своїми наслідками для грецької історії дипломатія афінського реформатора була не менш значущою, ніж проведені ним перетворення. Хіба що з одним, до того ж величезним знаком мінус.

      Клісфен

      Можна, звичайно, згадати, що ватажок афінської демократії не мав міжнародного досвіду, та й звідки йому було взятися, коли дипломатія в ті часи тільки народжувалася, а сам реформатор опинився на чолі держави майже випадково – волею народу, що розчарувався в попередніх ватажках. Так само очевидним є й те, що всі його зовнішньополітичні кроки визначалися обставинами внутрішньої боротьби в Афінах і «логікою виживання», у якій не лишалося місця для стратегічних розрахунків.

      Утім, та сама логіка визначала і реформаторські кроки Клісфена, загалом якраз успішні. Той самий остракізм він запровадив з єдиною метою – позбутися головного конкурента в боротьбі за владу, Ісагора. Зрештою, на боці реформатора була підтримка народних зборів, які й підштовхували його до демократичних перетворень. Консерватора Ісагора натомість підтримувала не лише афінська аристократія, а й Спарта – найбільша військова потуга тодішньої Греції.

      Власне, саме для того, щоб звільнитися від задушливої спартанської гегемонії, Клісфен і вдався до несподіваного кроку – відрядив афінське посольство до персів. Не до столиці величезної імперії, звісток з якої можна було й не дочекатися, а до найближчого перського намісника, або ж сатрапа, яким був правитель Лідії, молодший брат царя Дарія Великого Артаферн. Столицею його сатрапії були Сарди.

      Якщо вірити тому ж Геродоту, Артаферн у той час навіть не здогадувався про існування Афін, тож із неабияким подивом і щирою цікавістю запитав: чого хочуть від нього прибульці з цього міста. А коли почув, що афіняни хочуть отримати допомогу, сформулював принцип (або ж, як це модно казати сьогодні, формулу), який насправді був основою всієї політики Ахеменідської держави – перський цар допомагає тільки тим, хто визнає його владу.

      Помилкою Клісфена була ж сама ідея надіслати посольство. Якби перси й надали допомогу – фінансову, а тим більше військову, він навряд чи отримав би її вчасно. Навіть із грошима посланці не могли б повернутися швидко, а щоб зібрати військо – знадобилося б кілька років. Натомість спартанцям для проведення каральної експедиції вистачило б і кількох місяців – їхній цар Клеомен напередодні переконливо продемонстрував це на прикладі Аргоса. Аргів’яни від влаштованого ним погрому відходили ще кілька десятиріч. Утім, і особливого бажання відсилати вояків у невідомі краї з мало зрозумілою метою ані в Артаферна, ані в Дарія не було.

      Афіняни передають «землю і воду» персам

      Проте афінське посольство примудрилося припуститися ще однієї, набагато важчої помилки. Воно не лише погодилося із самою «формулою Артаферна», а й взяло на себе сміливість від імені всіх співгромадян визнати перську владу – за тодішнім дипломатичним протоколом надало сатрапу «землю й воду».

      Чи було це «самодіяльністю» посланців?