Процес. Америка. Франц Кафка

засідань, і зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однієї жінки.

      – Ви судовець, так? – запитав К.

      – Атож, – відповів чоловік. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впізнав вас, ласкаво прошу заходити, – і він простяг К. руку, чого той аж ніяк не сподівався. – Сьогодні, правда, засідання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.

      – Знаю, – відповів К. і став придивлятись до цивільного одягу судовця: поряд із звичайними ґудзиками були пришиті два позолочені, зрізані, напевне, зі старої офіцерської шинелі: тільки вони й засвідчували належність цього чоловіка до судового прошарку.

      – Десь хвилину тому я розмовляв із вашою дружиною. Тепер її тут нема. Студент забрав її до кімнати слідчого.

      – Бачите, – заходився пояснювати судовець, – її завжди забирають від мене. Сьогодні неділя, мій неробочий день, але ж, щоб мене викурити звідси, мені звеліли переказати якесь геть непотрібне повідомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надію, що, як покваплюсь, іще вчасно повернуся. Отже, я біг щодуху, прокричав урядовцеві, до якого мене послано, оте повідомлення в прочинені двері, і мені так забивало дух, що він навряд чи й зрозумів мене, потім побіг назад, але студент виявився меткіший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збігти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцій стіні. Отут, біля цього папірця. Я мріяв про це вже не раз. Ось він прибитий трохи вище від підлоги, руки розведені, пальці розчепірені, криві ноги вигинаються, немов колесо, і всюди навколо плями крові. Але досі це була тільки мрія.

      – А що, більше нічим зарадити не можна? – сміючись, запитав К.

      – Не знаю, – відповів судовець. – А він тепер став іще паскудніший, досі він забирав її тільки до себе, а тепер водить її, – власне, цього я давно сподівався, – ще й до слідчого.

      – А ваша дружина тут зовсім невинна? – присилував себе запитати К., бо навіть йому цієї миті страшенно допікали ревнощі.

      – Де там, – зітхнув службовець, – її провина якнайбільша. Вона сама чіпляється йому на шию. Ну, а той уганяє за кожною жінкою. Лиш у цьому будинку є п’ять квартир, куди він пробрався, але його звідти викинули. А втім, моя дружина найгарніша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.

      – Якщо така ситуація, тут і справді нічим не зарадиш, – погодився К.

      – Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентові, як приставатиме до моєї дружини, – а він таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб він уже й не дивився на неї. Але я не смію його бити, і ніхто не зробить мені цієї ласки, кожен боїться його влади. На це здатний тільки такий чоловік, як ви.

      – Чого саме я? – вразився К.

      – Бо ви звинувачені, – пояснив судовець.

      – Так, – кивнув К., – але мені тим паче треба боятися, що він, навіть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, має, напевне, вплив на попереднє розслідування.

      – Звичайно, –