Процес. Америка. Франц Кафка

зверталися тільки до свого гурту. Люди здебільшого були вбрані в чорне, в якісь старомодні довгополі фраки, що звисали позаду. Тільки цей одяг пантеличив К., інакше б він подумав, що це окружні збори якоїсь політичної партії.

      На іншому краї зали, куди вели К., на низенькому і теж переповненому людьми помості виднів невеличкий, поставлений упоперек стіл, за ним, майже на самому краї помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав і реготав, обертаючись до ще одного чоловіка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зіпершись ліктями на бильце стільця. Інколи чоловік за столом здіймав руку в повітря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привівши К., насилу спромігся доповісти про гостя. Він уже двічі, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його ніхто не помічав. Лише тоді, коли хтось із тих, що стояли на помості, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стільці й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповідь. Потім узяв годинника й метнув очима на К.:

      – Ви спізнилися на цілу годину й п’ять хвилин.

      К. збирався щось відповісти, але не мав часу, бо, тільки-но чолов’яга проказав ці слова, права половина залу заремствувала.

      – Ви спізнилися на цілу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловік уже гучніше і швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас і, оскільки чоловік далі мовчав, мало-помалу таки вщух. У залі тепер стало набагато тихіше, ніж тоді, як заходив К. Тільки люди на галереї ще ділилися враженнями. Вони, хоч їх і важко було роздивитися в напівсутіні, серед пороху й випарів, мали гірший одяг, ніж ті, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали їх між головою та стелею, щоб не набити ґуль.

      K. вирішив більше спостерігати, ніж говорити, й через те передумав виправдовуватися за своє нібито спізнення і просто сказав:

      – Може, я й справді спізнився, але тепер я тут.

      Його слова були схвалені оплесками – знов-таки правої половини зали. Таких людей неважко прихилити, подумав К., але його прикро вразило мовчання лівої половини; він стояв до неї плечима і звідти долинули лише поодинокі оплески. К. намагався придумати, що можна сказати, аби остаточно чи принаймні на якийсь час здобути прихильність і решти зали.

      – Так, – погодився чоловік, – але тепер я вже не зобов’язаний вислуховувати вас. – Знову почувся буркіт, цього разу незрозумілий, бо чоловік, махнувши людям рукою, провадив далі: – Проте як виняток я ще послухаю вас. Таких запізнень надалі вже не повинно бути. А тепер підійдіть сюди!

      Хтось зіскочив з помосту, звільняючи місце К., і він піднявся нагору. К. стояв біля самого столу, але на нього так тиснули ззаду, що він був змушений щосили впиратися, аби не скинути з помосту стіл, а то й самого слідчого.

      Зате слідчий нітрохи не переймався таким дріб’язком, сидів собі спокійно на стільці і, коли чоловік, що стояв позаду, попрощався, взяв до рук невеликого нотатника, єдину річ, що лежала на столі. То був пошарпаний, схожий на шкільний зошит блокнот, чимало аркушів уже були мов обгризені.

      – Отже, – заговорив слідчий, гортаючи