Вальдшнепи. Микола Хвильовий

зараз, і Карамазов відчув у ній щось надзвичайно рідне. Йому здалось, що саме її він загубив колись, і вона тепер прийшла до нього, така бажана, як ніхто і як ніщо. Карамазов дивився в її очі, стежив за її рухами, і йому вважалось, що ці очі й ці рухи він бачив чи то уві сні, не то наяву. Але, коли це було наяву, то це було тисячу років тому. Йому навіть прийшла мисль, що він, Карамазов, жив у якійсь іншій плоті ще далеко до Данте, що його допіру згадала Аґлая.

      – Чого це так довго нема наших від лікаря? – раптом сказала дівчина. – Як ти думаєш, Дімі?

      – Очевидно, зуб виривають.

      Карамазов вийняв портсигар і запалив нову папіросу. Повз вікна з криком пробігла дітвора й зникла за рогом. Знову затуркотів єгипетський голуб.

      З дальнього дому відпочинку вдарили в дзвін: мабуть, скликали до другого сніданку. Біла лапа південного сонця полізла вище й поширилась.

      У кімнаті стало ще душніш.

      – Ну, Дмитрій, – сказала Аґлая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.

      Карамазов узяв капелюха і мовчки пішов до дверей.

      – Я гадаю, що ми зустрінемось увечері? – сказала йому вслід Аґлая.

      Дмитрій повернувся. Вона стояла заложивши руки за голову й загадково дивилась на нього.

      – Обов’язково! – сказав він і вийшов із кімнати.

      «Щось почалось», раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, – почалось щось тривожне і – тепер він певний – трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радости, ніби він мусів на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.

      Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди – такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню.

      IX

      Він так ніколи не чекав вечірньої години, як того душного дня. І цілком нормальна людина не може уявити, як він мучився, коли Аґлая не вийшла з дому.

      Але вона не виходила й на другий та на третій день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрівшись із тьотею Клавою біля квартири фльоберівських дам, поставив таке рішуче запитання:

      – Скажи мені от що: чому це не видно твоєї племінниці? Чи не посварилась вона з Дмитрієм?

      – Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племінниця дуже розумна людина і з пустячка не буде робити трагедії.

      – Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворіла?

      Тьотя Клава посміхнулась і нічого не відповіла. Вона підійшла до акації, зірвала плід і, зробивши з нього дитячого пищика взяла його в свої ярко-червоні губи. Товариш Вовчик підвів білі брови й сказав з обуренням:

      – По-перше, я не розумію, чого ти мовчиш, а по-друге – таємність тут зовсім не до діла. Чому не сказати прямо?

      – По-перше, обурилась у свою чергу тьотя Клава, – я не знаю, що мені сказати прямо, а по-друге – я тобі не жінка, і ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенія Валентиновича?

      Лінгвіст раптом зблід. Він зовсім не чекав такого