Я (Романтика). Микола Хвильовий

спалахнути бунт.

      Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

      …А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, прикриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

      Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

      Так:

      будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Так:

      вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:

      – штаб Духоніна!

      …А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

      …А глуха канонада росте.

      Росте передгроззя: скоро буде гроза.

      …Я входжу в княжий маєток.

      Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:

      – Слухай, друже! Одпусти мене!

      Я:

      – Куди?

      Андрюша:

      – На фронт. Я більше не можу тут.

      Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе. – Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крови?

      Тоді я кричу:

      – Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

      Доктор Тагабат динамічно:

      – Так його! так його! – і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. – Так його! так його!

      Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

      Доктор сказав:

      – Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

      Я:

      – Хто на черзі?

      – Діло № 282.

      Я:

      – Ведіть.

      Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

      (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша – і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних.)

      …Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

      Я:

      – Ваша фамілія?

      – Зет!

      – Ваша фамілія?

      – Ігрек!

      Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.

      Я:

      – Де вас забрали?

      – Там-то!

      – За що вас забрали?

      – За те-то!

      Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?

      Ага, ви