Я (Романтика). Микола Хвильовий

мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

      «Але який вихід?»

      – Який вихід? – І я не бачив виходу.

      Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

      – Але я не бачив виходу!

      Воістину правда була за доктором Тагабатом.

      …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

      Я подумав: «коли доктор – злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».

      Але я подумав:

      – Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

      І тоді відходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

      …Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

      …До розстрілу присуджено,

      – шість!

      Досить! На цю ніч досить!

      Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».

      Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. – Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п’ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

      Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

      Темною волохатою силюстою стоїть на сході княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.

      Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

      …Шість на моїй совісті?

      Ні, це неправда. Шість сотень,

      шість тисяч, шість мільйонів —

      тьма на моїй совісті!!

      – Тьма?

      І я здавлюю голову.

      …Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

      Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східню волохату силюету.

      …Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

      Тьма!

      Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

      … – Ти спиш?

      Але мати не спала.

      Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе.

      І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

      Я:

      – Ах, як я втомився, мамо!

      Вона підводить мене