Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

хто був тут, забувши про справи, з цікавістю спостерігали сміючись за цим раптовим виявом почуттів. Ніхто не наважувався допомогти, бо Ерейра непередбачувана, могла і вкусити, коли справа стосувалася захисту її господині. А ще й тепер, коли народилися цуценята, вона несамовитіла від любові до них і до своєї Інґіґерд. Всі інші були для неї майже ворогами.

      – Виручайте нашу принцесу! Швиденько несіть на стіл наїдки і напої! – голосно давала на кухні розпорядження Доріс. Вона ж і випустила Ерейру, яка аж скавчала, так хотіла побачити свою господиню. – Відчувається, що Інґіґерд не було кілька днів.

      І справді, Ерейра відпустила дівчину тільки тоді, коли почали вносити запашні страви і розкладати їх на столі. Але навіть зараз, коли дівчина вже підвелася, собака раз у раз бігала навколо неї, облизуючи руки, виляючи хвостом і заглядаючи у вічі, ніби хотіла сказати: «Ти бачиш, як я тебе люблю? Не можу без тебе жити. Ти ж моя красуня одна-єдина на світі».

      Тепер уже всі наввипередки почали обіймати принцесу і розповідати їй про сьогоднішній вдалий день.

      – Ти не уявляєш, що сьогодні трапилося, – почав було Гео, привітавшись з Інґіґерд. – Шкода, що тебе з нами не було.

      Цей хлопець щиро відданий Інґіґерд із самого дитинства. Вона завжди керувала ним, як хотіла, а він, не сперечаючись, виконував усі її забаганки. Якби не різниця в статусі, можна було б подумати, що Гео закоханий. Щосекунди ловив її погляд. Коли про щось розповідав, то здавалось, що робив це наче тільки для однієї принцеси. Високий, худорлявий, з добре розвиненими м’язами, світло-русим волоссям до плечей, стягнутим у хвостик, що спадав на шию, і очима кольору першої весняної бурі, він був симпатичним молодим вікінгом. Одягався просто, та, завдяки правильній статурі, все на ньому видавалося найдорожчим.

      – Я бачу, що було щось надзвичайне, бо всі такі збуджені, ніби сьогодні зірка з неба впала, – пожартувала Інґіґерд.

      – Ха-ха-ха! – засміялися всі.

      – Що, я відгадала? – спитала здивовано Інґіґерд.

      – Так, вона звалилася просто, як зірка з неба, а-ха-ха-ха-ха! – не переставав потішатися Гео.

      Присутні також голосно сміялися, та найбільше реготав високий красень з карими очима і світло-русим волоссям, розсипаним по плечах. Він одразу виділявся з-поміж усіх своїми витонченими рухами, високим розумним чолом, вагомим перснем на вказівному пальці лівої руки і на диво простим одягом. Його сміх був пересипаний чортиханнями і різноманітними міцними слівцями, з чого всі ще дужче реготали. Це був Якоб, рідний брат Інґіґерд, з яким та завжди сперечалася. Він мав дуже високу думку про себе й не пропускав жодної можливості про це нагадати іншим. Ці двоє ніколи не могли дійти спільної думки в жодному питанні: чи то стосувалося володінь, чи політики, чи родинних справ. Деколи в такі суперечки втручався Улоф, щоб їх припинити. Товариства Якоб любив і реготав завжди від душі. До людей, що служили йому, ставився з повагою, як до рівних, ніколи не зазнавався тим, що він з династії Інґлінґів.