Постріл в Опері. Лада Лузіна

саду, винний або ні в чому не винний трамвай. Але трамвай не псував казку.

      «Людина загинула…

      Мені належить це знати?»

      «Святки. Різдво. Новий рік. Потім Богоявления».

      – Весь час, – пристрасно зізналася вона Красавицькому. – Я думаю про це весь час, що я тут.

      – Не хочеться назад, так?

      – Так.

      – І мені теж не хочеться, – сказав Мир. – Мені подобається тут. Лише година, а я вже став героем.

      – І я… Тобто я тут зовсім не така, як там. Наче тут така, як треба.

      – Ну так що, залишаємося?

      – Ти серйозно? – прозондувала вона Мира очима.

      – А чому ні? – смикнув плечем той. – Сама подумай, хто я такий там? Убивця. Сатаніст. Хто там ти? Післязавтра ти можеш перестати бути Києвицею. Чи, ще гірше, загинеш під час поєдинку…

      «Або ж гірше за все – виживу й повернуся додому, до мами.

      …а місяців за чотири все одно доведеться зізнатися, що я чекаю на дитину.

      Як вона кричатиме… як вона кричатиме!

      А я навіть не зможу нічого пояснити. Адже сказати, що його батько – Михайло Олександрович Врубель, все одно, що… що…»

      – А тут нас ніхто не знає, – продовжував зваблювати Мирослав, – ми можемо зійти за сімейну пару. Зійти, а не побратися, – попередив він відмову. – Приміром, на полиці у вашій Вежі лежить пачок триста грошей, не менше. У пачці двадцять купюр – сотенними та п'ятисотенними. За найнаймінімальнішими підрахунками, це… – Він поворушив губами, рахуючи. – Понад півмільйона. З такими грішми в ХIХ столітті можна так розвернутися!

      – Вони не тільки мої, – злякалася спокуси Маша, – вони Катині й Дашині.

      – Машо, – весело кинув він докір нікчемній Машиній відмазці, – на хріна їм папірці? У наш час це навіть не раритет, а так – симпатичне сміття.

      Він мав рацію!

      І спокуса, що вже якось нею оволоділа, знову підкотила до горла.

      Залишитися тут… забувши про Суд між Небом і Землею, який вони напевно програють, забувши без відповіді: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матері?» Залишитися тут, де вона не буде вагітною двадцятидворічною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклін Василиси й Марківни, в інституті завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумінням, з лихим перешіптуванням. Не буде зацькованою власною матір'ю матір'ю-одиначкою, нездатною навіть розбірливо озвучити ім'я батька.

      Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 році – батько її дитини іще живий!

      І ще не одружений! Ще за два роки він не одружиться!

      Усвідомлення цього накотилося на Машу полум'ям.

      Вона заніміла, намагаючись припинити тремтіння в руках, подолати непереборність бажання, що поглинуло її, з криком підхопитися з-за стола, забрати в Мира всі гроші й бігти-бігти-бігти, їхати туди, де він – живий!

      Звісно, зараз, у 1894-у або -5 році, вона навряд чи зможе пояснити Міші Врубелю, як їй удалося завагітніти від нього – у 1884-у. Але він пригадає її! Він пам'ятав її все життя. Він кохав її! Він, по-дитячому щирий, добрий, безкінечно схильний до самопожертви, візьме її і з «чужою» дитиною! Він обвінчається