Постріл в Опері. Лада Лузіна

й не оберталася – боялася.

      – Машо, ми тут уже двадцять хвилин стоїмо, – сказав Мир. – Ти зовсім змерзла. Цікаво, тут десь можна випити кави?

      – Та хоч там, – не дивлячись, показала йому Ковальова у бік «Європейського» готелю.

      Триповерховий готель, роботи архітектора Беретті-батька, розташований на місці музею В. Леніна, однозначно пасував площі більше, ніж музей.

      – Там є ресторан.

      – Так давай, у нас же купа грошей! – розохотився Мир.

      На пачку сотенних «катеринок», прихоплених із собою зі щедрої схованки, можна було не тільки випити й закусити, але й з шиком прожити в «Європейському» рік-другий.

      – Вірно, – закивала Маша, – не додому ж іти.

      Під домом вона мала на увазі століття XXI й одразу збадьорилася, відшукавши логічне обгрунтування бажаній відстрочці: незважаючи на трамвайний епізод, додому не хотілося відчайдушно.

      – Мені треба подумати, – переконала вона себе, – скласти все воєдино. А думати на морозі…

      – Правильно мислиш. Ходімо.

      Вони попрямували Царською площею.

      Винний трамвай досі ще стояв у гирлі узвозу, що пов'язував Хрещатик з Подолом. Опустілий вагончик оточував натовп роззяв.

      Те, що він оточував, Маша не могла роздивитися, але по душі неприємно шкрябонула котяча лапа.

      – А може, не варто? – зам'ялася вона біля дверей. – Негарно якось.

      – Ну, Машо! – ображено проскімлив Красавицький.

      – Гаразд, – зітхнула вона. – Тільки пам'ятай, замовлення робитиму я. Ти не повинен говорити ані слова. Інакше всі відразу зрозуміють, що ти не звідси.

      – У зоопарку ніхто нічого не зрозумів!

      – Ти там і не говорив, ти геройствував. Досить тобі було сказати «зоопарк»…

      – Все одно, – переконано сказав Мирослав, – замовлення повинен робити чоловік. І думаю, що офіціант мене чудово зрозуміє. Навіть якщо я йому скажу: «Хлопче, давай, зроби мені круто!»

      – Він запитає, що тобі зробити «круто». Яйце круто чи…

      – Не запитає! Б'ємося на поцілунок?

      – Ні. – Маша цнотливо набундючилася. Проте настрій у неї несподівано покращився.

      Вони безперешкодно пройшли холом і ввійшли до залу ресторану, що пишався своїми дорогими гардинами й вишуканими меблями, порцеляновим посудом і столовим сріблом, переповненого людьми з нагоди низки зимових свят.

      «Постійними відвідувачами «Європейського» була місцева й заїжджа знать» – Маша вклякла на місці.

      Мир звично махнув рукою офіціантові й, хвацько підморгнувши своїй дамі, яка миттю змертвіла від очікування неминучого конфузу, вимовив:

      – Так, хлопче, давай, зроби мені круто? Зрозумів? – і зневажливо сунув тому сотенну.

      – Цієї ж хвилини, ваша ясновельможносте! – істерично вискнув лакей, хоча нічого ясновельможно-княжого в Мирі не спостерігалося.

      До речі, за сотенні чайові Мир міг претендувати і на «вашу високість».

      – Будь ласка, не турбуйтеся! Все буде якнайкраще. Влаштуємо вас найчудовішим чином. Пройдіть за цей столик, якщо вашій милості буде завгодно.