Бікфордів світ. Андрей Курков

сфокусувалось і зробилось яскравим та монолітним. Стовп усе вище піднімався над землею. Горич, шофер і пасажир напружено, задерши голови, стежили за ним.

      – Довго розігрівається, – похитав головою Горич.

      – Елемент старий, – кивнув шофер.

      – Зате остигає ще повільніше, – зітхнув пасажир. – Із цією штукою миттєво в пітьмі не розчинишся! Краще відійти.

      Вони відступили метрів на двадцять від машини.

      Промінь повільно піднімався вгору. Раптом він зупинився, немов наткнувшись на деяку непрозору перепону.

      – Що я казав! – радісно вигукнув пасажир.

      Шофер і Горич мовчали. Шофер втомився напружувати шию. Він опустив голову і помасажував собі потилицю.

      – А що з того, якщо навіть твоя правда?! – несподівано запитав він пасажира.

      Пасажир перестав усміхатись і якось дико глянув на шофера.

      – Як?! Але ж це єдиний вихід! – почав було пояснювати він.

      – Бачу, – уривчасто і голосно сказав Горич.

      Пасажир переможно подивився на шофера.

      Шофер кинув погляд угору.

      – Так, схоже, що твоя правда… – мовив тихо він. – Ну а далі?

      З боку міста донісся гарматний залп, і через мить снаряд, немов мушка, що метнулася перед полум'ям свічки, прошив упоперек яскравий світловий стовп прожектора і розірвався попереду на ґрунтовій дорозі. Грудки землі й осколки глухо заторохтіли по землі та машині. Відразу ж кинувшись на землю, прожекторники втиснулися в неподатливий неживий грунт, позбавлений навіть найнасущнішої трави.

      Снаряди посипались один за одним. Стовп світла став для збожеволілого командира артилерійської батареї сигналом до відкриття вогню. Важко залишитися сповна розуму, коли вже три роки триває підвищена бойова готовність за цілковитої відсутності воєнних дій.

      Горич схопився і стрімголов помчав до машини. Шофер, підвівши голову, дивився йому вслід, а пасажир беріг обличчя на світле майбутнє. Сміливець заплигнув на кузов і клацнув тумблером.

      Світловий стовп почав опускатись і розсіюватися, змішуючись із темрявою.

      Горич незграбно перегнувся через борт і плигнув униз.

      Наступний снаряд підняв у небо кілька кубометрів глинистого грунту і розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту між лопаток. Пасажир гикнув і завмер. Йому здалося, що миттєвий параліч скував усі частини його тіла, і хоч він повністю відчував у собі наявність свідомого життя, користуватися ним ніяк не міг.

      Пасажир втупився в морок, що іменувався землею. Кінчиком носа він виразно відчував її байдужий холод, але очі нічого перед собою не бачили. Пасажир раптом захотів зціпити зуби од відчаю, що наринув, але й це йому не вдалося. Слухняними залишалися тільки очі, які він міг вільно розплющувати або заплющувати на власний розсуд. Йому раптом стало гидко від такої обмеженої свободи: і при заплющених, і при розплющених очах картина побаченого не змінювалася. Він іще міг думати, але тільки дуже злостиво. Однак, як людині добрій, так думати йому не хотілось, і він заплющив очі.

      Шофер і Горич підповзли