Нова стара баба. Лариса Денисенко

разу Зойка про мене висловилася так: «Ты такая сентиментальная слюнтяйка, ты из этих сентиментальных слюней могла б фаты невестам нашабашить и вуали вдовам, только и тут от тебя проку нету. Вся нация ваша такая, нация непрактичной сентиментальности. Это я о городских, село поживучее будет».

      – Значит, так. Я вижу, что тут есть замо́к. Сдадим комнату одному мальчику, нам что, деньги лишние?

      Так у нас оселився «одін мальчік», котрий також працював у МЧС. Нічого не можу сказати про нього поганого, він справно платив за кімнату, мив туалет і ванну, нарешті полагодив кран, котрий заганяв у ступор нашого сантехніка, виносив сміття та їздив закупляти парне м’ясо у село, де зростав. Я не думала, що так легко у квартирі може з’явитися «завгосп».

      Одного разу я постукала до ванної кімнати, бо не мала сил терпіти через старечу жадібність, що спонукала мене з’їсти закисле картопляне пюре, а ванна була з’єднана з туалетом, «мальчік» якраз її чистив. Він не відчиняв двері, тоді я подала голос, уже без «вибачте» та «дуже прошу», двері відкрилися, і я побачила голу Віку Петрову. «Мальчік» не стільки чистив ванну, як бруднив ім’я моєї фактичної невістки. Її оголена статура мене нервувала, я не звикла роздивлятися голих людей.

      – А ещё говорят, что люди вашего поколения умеют терпеть! – із викликом промовила Віка.

      – Те, що у людей вашого покоління, зокрема у жінок, сверблячка-нетерплячка, також помітно.

      – Мы же культурные люди, вроде как не рогули. Славика я не обделяю, но мне нужно больше, у меня пик гормональной формы. Постарайтесь меня понять. У меня привычка – быть полезной. Я не упускаю выгод.

      – У нього (я кивнула у бік «мальчіка», котрий спокійно зайнявся ванною), певно, теж.

      А далі мій заслаблий організм уже не зміг стриматися і висловив цим двом все, що я про них думала.

      Я про ту історію не розповіла Славіку, але була у відчаї. Віку Петрову навряд чи можна було налякати лампочкою у вагіні, вона сама кому завгодно могла ту лампочку встромити й витягнути. Бо ж це не якась там шмаркліжуйка Тася. Сили Віки Петрової та Зої були нерівними.

      Утім, Віка Петрова, як виявилося, була не тільки з практичних, а й з азартних людей, вона легко пожертвувала козирним валетом – Славіком – заради більш удалої карти, їй запропонували побратися. Справжній майор. Вдовий із «тойотою». Ми із Зойкою святкували цей день.

      – Варка, слушай, я вот понимаю, что мальчишки всегда тянут в дом какую-то дрянь. Но, ёп-папало-ногу, почему он выбирает и тащит домой таких страшных баб? Каждая его новая баба – страшнее старой, – дивувалася Зоя.

      Стосовно цього у мене якраз була версія. «Мальчики всегда тянут в дом какую-то дрянь», – як ці слова, ця інтонація нагадали мені доньку. Якби я точно не знала, що сама народжувала Наталю, легко б повірила в те, що саме Зойка є її матір’ю.

      Наталя була дуже гарною. Брюнетка з холодними сірими очима. Навіть усі кавалери (із романтичних бабіїв) порівнювали її красу з північним морем. Сіро-синім, місцями чорним,