Подвійні міражі. Наталка Шевченко

і клумба, на якій висаджували усе впереміж, і тому нічого, як слід, не росло. На ґанку стояв високий, стрункий чоловік у гуцульському уборі, з барткою в руках. На голові чорний бриль-кресаня, з квітками та павами, біла полотняна сорочка і кептар, оздоблений блискучими ґудзиками та сап'яном, видно, старожитні, на ногах – білі покрениці і ходаки-постоли. Подолавши сходи, Влада наблизилася до чоловіка упритул і побачила дещо втомлене, приємне лице та іконописні карі очі. Добре виголений, тверді вуста посміхалися – їй.

      – Слава Ісусу Христу! – привіталася Влада.

      – Навіки слава Богу! Ви, панночко, до мене?

      – Не знаю… я не знаю… а ви хто?

      – Я вчитель у тутешній школі.

      – Ой, справді? – це чомусь неабияк її здивувало. – А що викладаєте?

      – Математику. Вчу людей, що двічі два буде чотири.

      – Хіба вони цього не знають?

      – Знають. Та часто-густо забувають.

      – Що ж… мабуть, якогось дня я приведу до вас своїх дітей.

      Мудрі і водночас на диво світлі, усміхнені очі, осяяли її теплим промінням.

      – Я чекатиму, що до мене прийдете ви.

      – Так, прийду, – із ввічливості мовила дівчина, і пильно глянула на гуцульський стрій. – Це у вашій школі така форма, чи що?

      Учитель засміявся, легкий вітерець бавився його русявою чуприною, що вибивалася з-під кресані.

      – Ні, це ми робимо виставу, самотужки. Про Олексу Довбуша, чули про такого?

      – Як не чути, – посміхнулася і Влада. – І ви, безумовно, Довбуш?

      – О, боюся, що ні. Довбуш – директор нашої школи. Оно він, – і учитель вказав на товстого та низького, як обрубок, чолов’ягу, з пузом, неосяжним, як сам Усесвіт, що хижо, мов шуліка, споглядав за зграйкою хлопчаків біля клумби.

      – Ви жартуєте? – не повірила Влада.

      – Бігме, так і є. Ото наші опришки із сьомого «Б», будяки саджають, а я – Дзвінка.

      – Довбушів убивця?!

      – Так. Час від часу нам дістаються кепські ролі. Але це лише театр.

      – Це – ілюзія життя, – прошепотіла Влада.

      – Власне, – погодився учитель. – А в людині цінується справжнє. Ось, приміром, ви чим на хліб заробляєте?

      – Я танцівниця.

      – Балерина?

      – Стриптизерка, – зухвало мовила дівчина. – І чомусь мені здається, що вам це відомо.

      – Бо так воно і є. Вам подобається ваш фах?

      – Я люблю танці, – часом вдається і відповісти, і водночас уникнути відповіді. – А вас мій фах не шокує?..

      – Ні. Мене цікавить, що ви за людина?

      – Як усі. Звичайна. Дві руки, дві ноги, дві цицьки і дупа.

      Учитель посмутнішав.

      – Це такою вас бачить ваш муж? А де ж у цій схемі голова, дівчино-чічко? Де душа, де серце?

      – Я шмат м’яса, та й по всьому. Живого м’яса.

      – Той, хто думає так про вас, помиляється, Владо, – ось він навіть знає її ймення, хоч вона й не