Подвійні міражі. Наталка Шевченко

години – Владі потім самій не вірилося, що так довго. Коротке резюме розмови:

      Отже, ти зробиш це для мене?

      Авжеж. (Усміхатися, ширше… так, ще трохи… чудово. Зуби показуємо, як на рентгені, в очі додаємо щирої відданості.)

      Хороша дівчинка. (Хороший песик… давай, лижи мені дупу! Ну, я кому сказав!)

      Шок – це рожен, на якому судомиться, конаючи в муках, твоя віра в людей і твоя душа.

      Та кому, в дідька, цікаво, що ти відчуваєш?!

      Отож бо й воно, що нікому. Її чоловіка, принаймні, це не зацікавило.

      Я підберу тобі класного партнера, любко. Гарного, сексуального… Ще й право вето тобі надам – але ж гляди, не зловживай. Обіцяю, тобі сподобається.

      Владу знову занудило. Ні, тільки не зараз! Не тут!

      Ох, Антоне, що ти накоїв?!

      Знищив наш шлюб, тільки й усього!

      Влада прикрила очі, міцніше вчепившись у ручки дорожньої сумки так, ніби та була рятувальним кругом. Джинси, вовняна кофта, спіднє, черевики без підборів, зубна щітка, мило, рушник і трохи грошей – ось і все, що вона встигла захопити з дому. Зубну пасту доведеться купити десь дорогою, або вже на місці… Але нічого, вона витримає. На жаль, не вперше.

      Мій стійкий олов’яний солдатик. Як я люблю тебе за це…

      У тому шлюбі-сні так говорив Антон. Тепер вона дізналася, як він любив її, а тоді вірила кожному його слову. Їй було байдуже, за що він її кохає, головне – аби кохав. Смішна ти все-таки, – сказала Влада сама до себе. Ти – і раптом любов. Піди вмийся, може в очах розвидниться.

      Або зведи рахунки з життям – і біль мине. Більше не буде боліти. Ніколи.

      Яка спокуслива думка! Одну-єдину крихітну мить довжиною у вічність Влада була готова прислухатися до свого внутрішнього голосу, вже й руку поклала на причинені дверцята маршрутки, щоб відкрити їх, але потім… потім віра в Бога і мамине релігійне виховання, ще смішніше в ній, аніж прагнення любові, хором запротестували. Це гріх, – сказали вони. Господь ніколи не дає людині більше, аніж вона може витерпіти. Думаєш, іншим легко? Неси свій хрест.

      Я падаю…

      Неси.

      Я більше не можу!

      – Вибачте.

      Велетенська тлуста особа невизначеної статі, тупаючи, як стадо слонів, наступила на поділ Владиної довгої спідниці, від чого полотно тріснуло, ще щось пробурмотіла і важко гепнулася на вільне місце подвійного крісла, ліворуч від Влади. У проході, вузькому, як вушко біблійної голки, приземлився лантух із бараболею, невеликий, кілограмів на п’ятдесят. Можна було рушати.

* * *

      Гляньте-но, як вона на мене дивиться, царівна-несміяна! Наче я їй гривню винна! Ну, зачепила я її спідницю ногою – страшне діло! Я ж перепросила, чого б ото писок кривити?.. Ач, вуста курячою гузкою склала, так я їй не подобаюся. Ну й до біса! Що я їй, червінець? За поїздку заплатила, як усі, маю право! Хіба що бараболя… Та не на плечах же її перти в Зоряне!

      Ксеня витягнула набряклі ступні із затісних черевиків і з насолодою поворушила пальцями, намагаючись