Сини змієногої богині. Валентин Чемерис

діточок своїх;

      Сама заснула коло їх.

      Затихло все, тілько дівчата

      Та соловейко не затих.

      Їй-бо, таки диваками превеликими були давні греки, коли про батьківщину такої поезії, як «Садок вишневий коло хати», запевняли, що вона – Україна наша, найкраща у світі! – холодна й похмура…

      До речі, про «холодний і похмурий край», яким уявлялася давнім грекам наша Україна. Як і взагалі про рівень тодішньої географії.

      Давньогрецький драматург Есхіл вважається – цілком справедливо і по праву, – «батьком трагедії» (здається, першим його таким титулом наділив Ф. Енгельс). Жаль, що із 80 написаних ним п’єс (а кожна була подією в культурному житті античної Греції!) вціліло тільки шість.

      І серед них найпрославленіша – шедевр із шедеврів! – трагедія «Прометей прикутий» (було ще й продовження – «Прометей звільнений», але від нього збереглося лише кілька фрагментів, що їх цитували інші давні автори). Написана вона на відомий в античній міфології сюжет – як громовержець Зевс відомстив своєму двоюрідному братові Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. «Безсонячних», які гибіли, ніби мурахи в глибинах темних печер.

      Чомусь вважається (принаймні серед коментаторів трагедії), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелі на Кавказі, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу місця дії немає ані слівця. У нього місце, де прикували Прометея, визначено так: гірська місцевість на березі… океану. Якого? Про це, мабуть, і сам автор трагедії не знав (та і яка була географія у його часи![9]). В початкових рядках те місце визначено так:

      Ось ми прийшли в далекий край землі,

      В безлюдну пустинь диких скіфів…

      Отож якісь дикі скіфи на пустельному березі невідомо якого океану. Принаймні це зовсім не Кавказ.

      Пейзаж нагадує північні, нині російські території на березі Північного Льодовитого океану, де-небудь в районі Кольського півострова чи Нової Землі. Але при чім тут скіфи (бодай і дикі), які ніколи не мали аніякого відношення до океану і до тих справді темних і похмурих країв?

      Складається враження: якщо у Волошина кіммерійці – поетичні, то скіфи в Есхіла – придумані. За відомим принципом: чув дзвін, та не знаю, де він.

      Та ось кохана Зевса Іо, яку переслідує гігантський ґедзь, примчала до Прометея, аби запитати в нього про свою долю (Прометей – прізвисько, що дослівно означає Провидець, Прозорливець). Повертаючись із Півночі на Південь, вона невідомо у яких краях здибує все тих же всюдисущих скіфів. Орієнтири їхнього місця перебування такі: «Звідси ти до сходу сонця плутаний / Спрямуєш крок по цілині неораній. / І до скіфів кочових прийдеш. / Живуть вони під вільним сонцем (слава Богу, що хоч під сонцем! – В. Ч.) на возах, в коробах / Плетених. За плечима – лук, що цілко б’є. / Не підходь до них близько! Швидкий шлях тримай / Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне…»

      Втямки не візьму, де знаходиться той край з «дикими скіфами»?[10]

      І все ж одна

9

Як тут не згадати знаменитий вигук одного з героїв (героїнь) комедії Грибоєдова «Лихо з розуму»: «Нащо знати географію? Скажеш візнику, куди тобі треба, він тебе туди й довезе!..»

10

«Учені в царині географії, – зазначав ще Плутарх, розпочинаючи свої порівняльні життєписи, – позначають невідомі їм землі на самому краю карти, роблячи іноді написи, що за ними – «безводні піщані пустелі, що кишать звірами», або: «непроходиме болото», або: «холодна Скіфія», чи то – «крижане море».