Сини змієногої богині. Валентин Чемерис

Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами…

      Максиміліан Волошин – поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична – якщо була? – він достеменно не знав.

      І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною – материзною – кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це – легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, «преданья старины глубокой»)?

      Очевидно, до кіммерійців також належить згадуваний в «Іліаді» народ «дивних доярів кобилиць – молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що кочував десь у Північному Причорномор’ї, на північ від Трої, відразу ж за фракійцями і місійцями, що «б’ються в рукопашну». (Пізніше «доярами кобилиць» античні автори називатимуть як кіммерійців, так і скіфів – Гесіод, Каллімах).

      Ось як про них, загадкових кіммерійців та про їхню не менш загадкову Кіммерію говориться (найдавніша згадка) в «Одіссеї» (мандри правителя Ітаки та його прибічників):

      Нарешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

      Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

      Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

      Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

      Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

      Чи повертається знову до землі й неосяжного неба, —

      Ніч лиховісна там вічно нещасних людей покриває…

      Це Гомер так жахав своїх співплемінників, розповідаючи про клімат країни, у якій буцімто жили кіммерійці, себто про нашу Україну. (А втім, рядок «оповиті млою» досить точно передає той стан, у якому й нині перебуває в сучасній науці кіммерійське питання.) Такі характеристики нашого клімату, що їх наводить Гомер, більш підійшли б до описів клімату Крайньої Півночі, Заполяр’я, де справді довгий час не з’являється сонце, але аж ніяк не до Причорномор’я.

      Отож «ноги» кліматичних жахів ростуть з «Історії» Геродота.

      «Описані землі (скіфські. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає. Кіммерійський Боспор також; скіфи, що мешкають по цей бік… їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно…»

      І далі зазначає, що хоч коні й «витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги… (мова йде про комолих волів). А щодо того пір’я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє,