З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

від перележалих на сонці бутербродів, а на самісіньке Обласне Радіо!

      – Діти, нашу оперу запишуть у студії й поставлять в ефір! – урочисто заявила керівничка гуртка. – Завтра всі гарно вдягніться і приходьте до Клубу. Там буде стояти червоний «ікарус». Виїзд о восьмій ранку.

      Ви ніколи не замислювалися, чого ті радянські автобуси звались іменем мітичного хлопчика, що поплавив свої воскові крила, надто близько підлетівши до сонця? Автобуси – вони, звісно, не літають, бо народжені повзати, але кумедніше за ту марку було названо хіба що центр репродуктивної медицини, гінекології й неонато-логії – «Медея». Там, певно, відбою нема від знавців грецької мітології, що сповідують філософію childfree, але мусять миритися із суспільною мораллю. Ото дорогенькі родичі допекли, що треба заводити дітей, аби податок менший сплачувати, а ти собі в «Медею» шасть! – там уже все за тебе дороблять. Плюс кожній третій клієнтці бонус: отруєне весільне плаття для гіпотетичної нової нареченої твого Єдінствєнного. Жєнскоє щастьє.

      У студії обласного радіо, куди ми боязко ступили в наших бантиках, білих верхах і чорних низах, усе було офіційно і серйозно. Велетенські мікрофони, що стояли там іще за мезозойської ери, оббиті запилюженим велюром стіни, товстелезне скло, крізь яке на тебе дивляться серйозні товсті дядьки з бакенбардами і в окулярах, певно, виготовлених із такого самого скла. Все це вселяло побожний страх. Тому й без того високі дівчачі голосочки тоншали до неймовірної міри і доводилося переписувати всі ці арії Синичок та їхніх високодуховних сестричок по сто разів. Коли черга врешті дійшла й до мене, я тріумфувала: настав він, мій зоряний час! І я затягла своє низьке й тужливе, що, за задумкою авторів, мало заспокоїти суєтне серце головної героїні:

      – Спи, тихо спи, забудь печаль, твою вину змив щирий жаль, твою вину-у змив щирий жа-а-аль…

      – Є, записано! – цокнув язиком і кнопкою на пульті бородань в окулярах.

      Бобіни перестали крутитися. Мені показали на двері.

      – Як то – записано?! – розгубилася я.

      Чого то іншим можна співати донесхочу, а мене відразу за двері? І вчителька, замість пояснити дитині, що вона «малацца», бо ніде не зафальшувала вже з першого дубля (вочевидь, поділяючи образу тих, красивих і з тонким голоском), роздратовано мені пояснила:

      – Виходь. Записані твої пісні. І не думай, що ти краща за інших.

      Тут у мене й зовсім загострився когнітивний дисонанс. Я думала, що тих, хто кращий за інших, якраз і слухають по сто тисяч разів і переписують знову й знову, бо ж їх так приємно чути і кожен їхній наступний дубль іще геніальніший, ніж попередній.

      На тому моя кар’єра зірки оперети закінчилася.

      І хоч довелося в житті зіграти не в одному фільмі, я добре розумію, що акторка з мене так собі. Зате от манекенниця – то моє. Дарма що зросту не стає, як мінімум, зо дев’ятнадцять сантиметрів. Непідробна Слава чхала на чиїсь стандарти.

      Київ – Яремча, 2012

      Свято