Жити – пити (збірник). Оксана Забужко

до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – /І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, /І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – /За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…

      Сьогодні я вже знаю, що було далі: далі був ад. Тільки свідків йому ставало дедалі менше, – адже ад, це і є те, що діється вже за зачиненими дверима…

      Зрідка двері прочинялися, і крізь шпарку до мене долинав уривок із какофонії божевільного оркестру, де всі інструменти розстроєно, а всі виконавці глухі. Найчастіше це діялось по телефону, в густу запівніч («я тут напився… думав, кому подзвонити, і вибрав тебе…»), – щоразу після того я назавтра цілий день сама почувалася хворою: нема на світі нічого страшнішого, ніж розпад особистості, особливо когось, кого знаєш давно і хто свого часу, що називається, «подавав надії» (де він зберігається, в якому колі пекла, той цвинтар складених надій?). «Тільки не клади трубку! Не клади трубку, пообіцяй, що не покладеш трубку!» – розпачливо кричав мені крізь ніч у вухо колишній «Меркуціо» («Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста…», – чи не єдиний прорив в українську культуру прямої мови «від першої особи», і те, що цей Москальців шедевр сприймається в нас любовним хітом, а не тим, чим він є в дійсності – самотнім лементом покинутого всіма українського алкоголіка «темних років», де тільки й робили, що «пили – не п'яніли від дешевого вина», є лиш зайвим потвердженням так-і-непочутості тих, за ким зачинилася брама земного пекла). Як застерігали в середньовіччі, «у диявола теж є свої мученики». Житейськипрактичний звідси висновок той, що не всяке співчуття є благо, і не всякому страднику варто вкраювати скибку власного серця. Принаймні ті нічні сеанси рваної й губленої – обов'язково життєво важливої, аякже! – думки, якій конче потрібна була пара вух, були вже чистісінькими «чорними месами» – чи, постмодерніше висловлюючись, енергетичним вампіризмом (іноді співрозмовець на кілька секунд зникав, після чого вигулькував, дивно відсвіжений і готовий до заходу на нове коло: «підзаряджався» з пляшки!). Вірші цим разом використовувалися вже суто як приманка, щоб під'єднати до телефону впольовану пару нещасних вух: «Послухай, який я написав вірш», – і яка ж тварюка після цього відмовиться слухати, навіть розуміючи, що бесідник в дупу п'яний і за всіма законами, Божими й людськими, треба сказати йому «піди проспися» – й покласти слухавку?…

      Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи