Вінстон Черчилль. Ирина Костюченко

то вони так і залишаться невтіленими мріями. Можливо, саме тут, в Ірландії, чотирирічний хлопчик вперше усвідомив і визнав, чим саме він хотів би займатися.

      Та ані він, ані старий герцог не могли собі уявити, що слава цього малюка з пухкими губами перевершить славу не тільки дідову, а й усіх інших предків, чий титул Вінстон так ніколи і не успадкує. Навіть славу першого герцога Мальборо, який служив п’ятьом монархам, полководця часів Славетної революції, якого колись нарекли «фактичним першим прем’єр-міністром Великої Британії». Але незабаром (адже для історії «за 60 років» – це незабаром!) його нащадок, цей хлопчисько, який обожнював гуркіт вибухів і своїх солдатиків, стане найзнаменитішим прем’єр-міністром цієї країни. І зробить це за часів найкривавішої світової бійні.

Запитання

      1. Ким був дідусь Вінстона Черчилля (титул, рід, посада)?

      2. Як звали королеву, яка правила Британією у той час?

      3. Чому в Ірландії було небезпечно?

      Розділ третій.

      «Школа не має стосунку до освіти; це інститут контролю, де дітям прищеплюють навички співжиття»

      1 листопада 1882 року. Бленгеймський палац – школа Сент-Джордж

      – Няню, я б-боюся, – щоб вимовити цю фразу, хлопчикові довелося пальцем розклеювати пересохлі губи.

      – Тобі майже вісім, Вінстоне! У цьому віці всі діти твого кола їдуть до школи, – відповіла Елізабет Енн і ніжно пригорнула до себе кучерявого вихованця.

      – Так, я знаю… «Шкільні роки – найщасливіші в житті», так усі кажуть. І всі мої старші кузени запевняли, що вже не можуть дочекатися кінця канікул – так хочуть повернутися до школи, – сказав хлопчик.

      – То що тебе тривожить? Чи ти просто не хочеш залишати маму, тата, брата Джека і мене? – няня пестила його біляву голову, перебираючи пальцями волосся.

      – Няню, я їм не довіряю! – вигукнув хлопчик.

      – Кому? – здивувалася Елізабет Енн.

      – Моїм кузенам. Вони кажуть, що їм усе подобається, коли їх чують дорослі. Або коли вони хизуються своєю школою один перед одним. Я… я розпитав кожного з них окремо.

      – Навіть так! І що? – няня оцінила кмітливість свого вихованця.

      – Всі зізналися, що вдома їм подобається більше. Один сказав, що у школі дуже холодно. Вранці йому доводиться вставати і тремтячими руками сколювати лід у глечику, щоб умитися! Він неодноразово хворів, але хвороба йому була в радість, бо тоді він не відчував холоду! Другий кузен розповідав, що в їхній школі дуже погано годують. Вранці вівсяна каша, вдень суп, увечері – тільки молоко з хлібом. А я не можу без домашніх булочок! – і з Вінстонових очей полилися рясні сльози.

      – Любий мій, якби я мала вибір… – зітхнула вона, але вмить опанувала себе. – Всі хлопчики з родини Черчиллів навчаються у таких школах. Без цього не бачити тобі Ітонського коледжу, як власних вух.

      – Няню, мені не потрібен Ітон! Я хочу бути звичайним генералом, а не вченим. І не політиком, як батько! – вигукнув Вінстон.

      – По-перше, щоб стати