Маска. Володимир Лис

Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.

      – Як? – сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.

      – Це ти запитуєш?..

      Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», – подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив – йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.

      Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.

      – Розумієш, яка холера, – зовсім простакувато сказав Антон Федорович. – Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. – Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. – І другу вказівочку – тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.

      – Та вже ж, навряд, – зітхнув Слєпньов. – Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.

      – Ото ж бо й воно, – багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:

      – Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.

      – Не дурень, далеко не дурень, – погодився Слєпньов.

      – Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та ще й наглумився б із нас, субчик-голубчик. Тоді вже напевне його не спіймали б.

      Після нової порції мовчання Слєпньов нарешті почув останню версію шефа:

      – Ми передбачали, що, можливо, це якийсь шляхтич, який має доступ до палаців вельможних панів. А я ось подумав – а якщо він всього-на-всього, сказати б, на службі у якогось там пана чи, не дай Боже, графа? І, зробивши свою чорну справу, ховається собі в замкові чи палаці? Га? Тобі треба мати на увазі і таку можливість.

      Слєпньов не став розчаровувати Антона Федоровича, що подібна думка вже відвідала і його самого. Адже десь має грабіжник відсиджуватися, кудись збувати награбоване. А награбоване ніде не спливає. З другого боку, якщо уявний господар людини в помаранчевій масці