Маска. Володимир Лис

був хтось із гостей князя Любославського? – ризикнув висловити здогад Слєпньов.

      – Що ви, пане поручик, там усі були достойні люди, – вона вимовила це з непідробним жахом.

      Але з виразу її обличчя Слєпньов зрозумів – саме так подумала і графиня. Зрозумів він і таке – граф, не маючи доказів, не наважився на скандал у маєтку князя. Адже якщо він впізнав когось із високопоставлених гостей, то, назвавши його ім’я, ризикував видатися не лише обмовником, який кидає ганебну тінь на уродзоного шляхтича, але й несповна розуму. О, Слєпньов добре знав закони шляхетської честі. Пізніше граф, можливо, і пожалкував про це, та було вже пізно. Все переважила небезпека, яка нависла над життям дочки. Це пояснювало, чому Юзеф Войцицький так безстрашно поїхав назустріч своєму ворогові. Можна було передбачити – граф сподівався якось домовитися з ним, покладаючись на його вельможне походження.

      А втім, це була всього-на-всього версія, яку ввечері Слєпньов обговорив удвох із Рибалком, але версія доволі спокуслива. Вона уможливила певну схему дій.

      – Отже, уявімо, – роздумував Рибалко. – Уявімо собі, що один із гостей заздалегідь приїжджає до маєтку князя. З ним челядь і охорона. Він поселяється в палаці. Разом з усіма веселиться, бенкетує. Або, сказати точніше, вдає, що бенкетує. Водночас уважно роздивляється…

      – Якщо він раніше там не був, – уточнив Слєпньов.

      – Так, ти маєш рацію, – схвалив Рибалко. – Якщо тільки він не вивчив обстановку раніше, підлий пес. Адже, щоб потрапити на бал, треба було бути не просто багатим і родовитим, а й належати до певного кола. Отож коло…

      – Так, – Слєпньов трохи поморщився. – Але хто це міг бути?

      – Саме про це я й хотів запитати, – лукаво сказав Рибалко. Та, побачивши, що його соратник-підлеглий хтозна-як збентежений, змилостивився:

      – Давай кумекати разом.

      Але, як виявилося, «кумекати» було доволі важко. Обоє знали весь тодішній цвіт аристократії Волині, Поділля і Київщини, тобто майже всієї України, яка до 1793—1795 років перебувала під владою Польщі. Перед їхніми очима подумки проходили князі, графи, барони і просто багаті шляхтичі. Так, вони були горді, свавільні, могли напасти на сусіда, який чимось не догодив, надто ж якщо сусід був дрібнішим шляхтичем, вони нерідко гризлися один з одним на сеймі і місцевих сеймиках. Але уявити когось із них у ролі бандита в помаранчевій масці було важко, майже неможливо.

      – Що ж, братику мій, доведеться тобі рушати в далеку путь із тим, що є, – сказав врешті-решт Рибалко. – Не зітхай так. Нічого не вдієш, така монарша воля. Виходитимеш із конкретних обставин. Там у тебе повнісінько знайомих. А до властей місцевих я тобі дам листа. Можливо, за підписом самого государя. Або князя Чорторийського, що, може, не менш важливо для тих панів.

      Та перед тим, як Слєпньов ступив на той небезпечний шлях, сталася подія, яка потрясла Ядвігу Войцицьку. Десь за три дні після останньої бесіди з графинею Василя Петровича терміново викликав Рибалко. Той і повідомив йому, що минулої ночі отруїлася Пелагея.

      –