Софія. Олесь Ульяненко

на сьогодні, і йому терпло у роті. А вона проводила пальцями по чолу, і її скляні з тріснутою скалкою очі дивились туди, в темряву блискучого вікна. Звідси видно майданчик для гелікоптерів і чорних птахів, що сипалися й сипалися у широких вікнах. Потім вона усміхнулася, і її синій погляд зі свинцевим свистом пролетів велетенською кімнатою, білою, у якихось невимовних розкошах, і уста її вигнулися зовсім як у людини, що набирається справжнього досвіду. І Лукашу це сподобалося, хоча він намагався не дивитися на неї. Так, у нього терпло у роті, як у мужчини, що піймався чи впіймав свою здобич і ніяк не здогадувався, що доля вже провела криваві борозни на його серці. Він лише чмихнув і пішов їй назустріч. А вона, Софія, подумала, що дійсно тут спізнає тремтливого жіночого і справжнього щастя. Він теж так думав, вирішуючи за неї, але це було так, як прохолодний вітер в обличчя.

      Вона нічого не знала, вона нічого не розуміла, бо нічого не втратила. І тому вона не могла оцінити незбагненну статичність життя, з терпким присмаком пропеченого щастя, як теплий вітер, як теплий дощ. Лукаш дивився на неї з глибини кімнати: вона в одних чорних шкарпетках по коліно – одна спущена; з красивими грудьми, із сосками, що стриміли врізнобіч, із блискучим виголеним лобком – м’яким, з чіткою рискою внизу, що розділяла, наче роз’єднувала. Вона стояла і дивилася донизу, розкидавши плечима різнокольорове волосся, і у нього перехопило подих від думки, що зараз відбувається щось немислиме. Він курив і дивився на неї, а вона – собі на ноги. І нарешті вона сказала:

      – Мене звати Софія. У мене зіпсувався манікюр!

      І Софія закусила пальця і крізь пасма блиснула своїми очиськами. «У неї рівна лінія ноги, далека від досконалості, – вирішував про себе Лукаш, – у неї красиві груди, якраз для її віку, але вже потребують уваги. У неї долоні чоловіка і взагалі людської істоти». Вона стояла в білій кімнаті, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу відірвана від усіх мелодій, усіх бажань, і Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Він намагався глянути їй у очі, але ніяк не міг піймати ані блиску, ані кольору. Він хотів сказати щось пристойне, але слова забелькотіли у його роті, наче у старого ворона на смітнику. Потім вона сіла, закинувши ногу на ногу, у його синій джинсовій сорочці на кухні і пила чай, відчуваючи тихий спокій і тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домівку, свого рятівника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далі вона почула сухий тріск, повернула голову, і Лукаш нарешті натрапив на погляд – відсутній і присутній водночас, з іскоркою божевілля. Щось нещасне враз ухопило його під серцем – жалість неймовірна, якої довіку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совість, або совість з кишками, і від цього не буде ліків, а лише одна тиха і біла спокійна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але він там нічого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неї.

      Вона лежала на спині – одна нога зігнута, очі відкриті – і дивилася на