Жити сьогодні. Христина Лукащук

ти так хочеш мене нагодувати, годуй. Усіх. – Стояв, похитуючись, у дверях і виклично намагався дивитись їй у вічі. Її немов спаралізувало і відібрало мову. Мало не зомліла. Заточилась.

      – О, то ти ще й п’яна! Мерщій на кухню. Подай на стіл усе, що є. Не зганьби мене, – і, повернувшись до дівиць, що дурнувато хихотіли в нього за спиною, ледве втримуючись на своїх височенних підборах, широким жестом господаря запросив їх у хату.

      – А що, не казав я, яка в мене дружина приборкана? – реготав, проводячи очима зсутулену постать, що впокорено простувала на кухню. – А ви не вірили. Як в Японії. Там, коли чоловіка додому приводить гейша, то дружина зобов’язана, низько вклонившись, подякувати їй і чемно прийняти з її рук свого коханого. – І знову зареготав. – А в мене гейш аж дві. – Обняв обох, притулив до себе, не забуваючи мацати їх при цьому за цицьки, які от-от готові були повипадати з тісних стаників.

      Ця вечеря була останньою краплею.

      Нагодувала їх усіх, та що там нагодувала – харчі змарнувала. О тій порі їсти їм уже не хотілося. Випивши ще трохи алкоголю, так і позасинали одне на одному. Щойно надворі почало сіріти, дівулі вхопили мешти – і мерщій із хати. Та ще й так тихо і діловито, що відразу видно – їм не вперше.

      Вона неквапно зібрала валізу. Взяла найнеобхідніше. Сумним поглядом обвела свою кімнату і розплакалася. Шкода їй себе стало. Шкода своєї юності, обдурених надій, ніжності нерозтраченої, снів чорно-білих і постелі холодної. Шкода ночей самотніх, душі невиплаканої. Шкода тіла недокоханого. Тримала в руках свою улюблену книжку – та ніяк не хотіла влазити у валізу. Тоді виклала светр і поклала книжку. Не залишить йому нічого, що їй дороге. І жодної сльозинки не лишить. Тут же, стоячи на порозі, сльози й витерла. І вже тоді знала, що більше не плакатиме. Ні через нього, ні через когось іншого.

      Коли зранку прийшла в лікарню, старий лікар подбав про те, щоб усіх завантажити роботою, аби не швендяли без діла і не ставили зайвих запитань. А запитань було чимало. Кожному хотілося взнати, чому це їхня царівна, завжди така горда й незалежна, іноді навіть трохи зверхня, сьогодні без косметики, з червоними очима і припухлими повіками, яких і за темними окулярами не сховати.

      Вона сиділа за своїм столом і, втупившись невидющими очима в історії хвороб, бездумно-механічно гортала сторінки. Годину. Другу. Аж лікар не витримав:

      – Доню, поплач. Я тебе дуже прошу. Поплач. Не гризи себе. Не їж себе сама зсередини. Він не вартий того. Доню, голубко, – він м’яко взяв її долоню у свою і, погладжуючи, вмовляв далі: – Плач, не соромся. Тут, крім мене, нема нікого, а як хочеш, то можеш іти додому. Але зажди, – він затнувся.

      На мить його рука завмерла.

      – Чекай-но, дитино, а тобі є куди йти?

      Вона звела свої зелені, мов морська безодня, очі. Ніколи досі вони не були в неї такі каламутні і водночас глибокі.

      – Нема, – тихо, приречено. Сховала зелень, сховалася сама. – А, можна, я якийсь час тут, у лікарні, поживу?

      Тільки тепер він помітив у кутку під столом