Відлуння: від загиблого діда до померлого. Лариса Денисенко

не заносила її телефон у пам’ять мобілки навмисне, бо вважала, що того дня, коли я не пригадаю, чий це номер, зможу отримувати задоволення від життя без Дерека.

      «Привіт, як ти?» Я розповіла про кремацію. «Ну, принаймні, це тривало недовго», – відреагувала Наташа. «Його кремували в різних черевиках і різних шкарпетках. Наче клоуна в сценічному костюмі, – повідомила я. – Там був мій співкурсник. Він нажлуктився поминального вина». – «Ну, хоч комусь було весело». Наташа вміє додати оптимізму. «Я, власне, телефоную тобі, бо згадала про Франца. Ти розумієш, про кого йдеться?» Я пригадала. Франц був приятелем Дерека. Вродливий журналіст, що писав патріотичні вірші та вів історичну колонку в одному з тижневиків. Він був вродливий надзвичайно, більшість людей це беззаперечно визнавали. Манфред також його знав, і після того, як Франц без належної поваги відгукнувся про його проект меморіального комплексу («Фундамент пам’ятника, створений Манфредом фон Вайхеном, нагадує мені малахітову скриньку з дивним земноводноподібним орнаментом, коли на це дивишся – починає здаватися, що ось-ось звідти вистрибнуть веселі ящірки та закидають усіх жертовними хвостами»), сказав, що не розуміє, навіщо чоловіку, настільки вродливому, як Франц, ганьбитися неуцтвом тільки тому, що йому, бачте, спало на думку, що він має журналістський хист. «Краще б рекламував труси, ніж патякав про мистецтво».

      «Так, я пам’ятаю Франца. Він якось притис Манфреда. Тоді він у кількох примірниках цього числа тижневика приписав до його прізвища через дефіс якесь глумливе слівце. Він би й далі дописував це, якби його не побив рішучий продавець преси, котрий мав таке саме прізвище, як у Франца. Ще я пам’ятаю пісню про Дунай, яку склав Франц. «Тече ріка серед країн – могутній, благодатний джин». Манфред каже, що це пісня пияка». Наташа засміялася. «Я не читала його віршів. Але колонка мені подобається. Крім того, в нього багато зв’язків з воєнними дослідниками. Він може допомогти. Береш його мейл?»

      Мейл я записала до нотатника. І подумала, що мені слід завести окремого нотатника, присвяченого діду. Дивно вміщувати діда поміж моїх викладацьких справ, розкладів занять, тем та координат центру з пілатесу.

      Щоразу, коли я спілкувалася з Наташею телефоном, ані вона, ані я навіть не згадували про Дерека, хоча він був єдиним, що нас з’єднувало. «Я знаю, що таке відчувати неспокій через діда, – сказала Наташа. – Мого звинувачували у потуранні німцям. А я вирішила довести, що вони помиляються і ці брудні звинувачення не стосуються мого діда. І довела». Я подякувала, Наташа попросила тримати її в курсі справ. Я пообіцяла.

      На годиннику майже четверта, треба вигулювати Троля. Я про нього ледь не забула. Наші говорили, що Троля розбестила Бріг. Оскільки вона не працює, дітей у неї немає, до хатніх справ вона байдужа, а виставки, вистави та покази мод частіш за все відбуваються ввечері, вона привчила Троля вигулюватися кілька разів на день. Він був би телепнем, якби відмовлявся. А телепнем Троль не був. Бріг щодня гуляла з