БЖД. Сашко Ушкалов

мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці… Але замість того, щоб читати посібник з вирощування баклажанів і кабачків, я, на лихо, знайшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм… Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських сепаратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, зарив її в грядку, а шнур залишив нагорі. Його я підпалив тоді, як наша вчителька праці, загальмована прибалтійка, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під ногами, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри… Я більш ніж упевнений: наша загальмована прибалтійка так би нічого й не збагнула, якби на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

      – Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок…

      – Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

      – А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

      Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

      – Ідьоооом к дірєктаааару…

      – А как же ми? – запищали сучки-заучки.

      З третьої школи мене випхали вже тоді, коли я навчався в дев’ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання гранати. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

      – Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всього, навіть захищати родіну.

      – Від кого? – не зрозумів я.

      Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

      – Кидай, бо викличу батьків.

      І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепнулась об футбольні ворота, відрикошетила й влучила фізрукові в ногу, розтрощивши йому великого пальця… Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщини й не становив для неї жодної загрози…

      Словом, я був злий на школу, тому плекав напівбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже дієвим, я обрав дещо іншу тактику. По закінченні одинадцятого класу я свідомо вступив у педагогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини…

      – Ти ще тут? – здивовано глянув з-під окулярів Сан Санич.

      – Уже зник, – видихнув я.

      – До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля дверей.

      – Гммм… – почав викручуватись я, – розумієте, літо скоро… Час міняти імідж…

      – Імідж – це добре, – погодився Сан Санич. – Але чого від тебе штиняє дустом?

      Тут