БЖД. Сашко Ушкалов

срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь натяк на гніздо?

      Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

      Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з’їсти не міг, бо любив робити їй приємні несподіванки, а якби я з’їв ті ананаси, несподіванка була б неприємною… Їсти зубну пасту було небезпечно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж якщо я її з’їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі лякала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов півлітровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хитав головою й дивився на них.

      – Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

      – А що таке? – знизав я плечима.

      – Бля, якісь у них підозрілі погляди… – висловив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

      – Слухай, вони дохлі.

      – От я й кажу, здохли, паскуди, а тепер ще й пасуть…

      – У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись…

      – Як знаєш, як знаєш… – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона…

      Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо рибу… Риба є для мене чимось на зразок священної істоти. Пригадую, у дитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє немите скло, а коли треба було повертатись додому, ну, коли батя встигав по п’ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я завжди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з рибами, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

      Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі креветок, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, відчуваючи, як вони пускають сік. Не в силі терпіти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздягаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх канікулах. Потім я миттю провалився в сон…

      І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить напівзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс… тож я шкодую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думаю я. – Де тельбухи? Де найкращий кур’єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командирський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвилин не відбувається нічого. Потім з неба долинає рев літака й